«Бракований» батько
Як тільки пам’ятаю себе, у нас із мамою все йшло по колу. Ранком вона виходила на роботу — прибирала вулиці нашого району у Чернівцях. А до обіду поверталася з пляшкою горілки в руках. До восьмої вечора вона вже спала — втомлена, п’яна, хропучи за закритими дверима своєї кімнати.
Добре, що кімнати в нас були окремі. Я могла хоча б трохи зробити уроки в тиші.
Бували дні, коли мама не пила. Тоді ми разом прибирали, пекли пироги, сміялися. Я обожнювала такі моменти. Мені здавалося: якщо я буду старанною, хорошою, то й мама захоче, щоб таких днів було більше. Та наставав ранок, і все повторювалося — знову горілка, тиша, порожні очі.
Коли мені було три роки, все було інакше. Мама працювала у продуктовому, а тато — водієм на міському автобусі. Пам’ятаю літо: ми втрьох йшли парком, спека стояла така, що асфальт плавився, і тато купив нам морозиво. Його кулька раптом впала — і ту ж мить її злизала величезна пухнаста собака. Ми сміялися до сліз. Мама тоді поділилася з ним своїм стаканчиком.
А потім все обірвалося. До нашого дому прийшов незнайомець і приніс звістку: тато загинув у аварії. У автобуса відмовили гальма, і він, щоб врятувати пасажирів, вивів машину в кювет, підставивши себе під удар.
Після цього мама зламалася. Стала пити. Втратила роботу. Влаштувалася прибиральницею. Життя перейшло в режим виживання.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, з’явився він — дядько Вітя. Красивий, тверезий. Я не розуміла, що він знайшов у мамі — хоч вона й виглядала ще непогано, струнка, обличчя не зовсім змарноване. Потім виявилося: у нього просто не було де жити.
Та його поява подіяла на маму наче чарівна паличка — вона майже кинула пити, готувала, посміхалася. Турботи від нього не було, але він хоча б не пив і не бив нас. На тому спасибі.
За півроку мама сказала мені, що вагітна. І чомусь рішення, народжувати чи ні, вона переклала на мене. Пам’ятаю, як раділа. Сподівалася, що дитина остаточно поверне її до життя. Мріяла, як буду возити коляску, як у мене з’явиться сестричка. Чомусь була впевнена — буде дівчинка.
Мама слухала мене з сяючими очима. А дядько Вітя тоді ніби теж зрадів. Сказав, що «завжди хотів дитину».
Та через кілька тижнів він почав змінюватися. Став мовчазним, похмурим. Грошей на продукти залишав усе менше, додому повертався пізно. Мама ширяла у хмарах і нічого не помічала. А мені було страшно.
Настав вечір, коли маму забрали до пологового. Минуло дві години, і дядько Вітя почав телефонувати в лікарню.
— Алло, скажіть, Кузьменко вже народила? Хлопчик? Добре. Що ви сказали? — його голос раптом обірвався, обличчя змінилося. Він вимкнув телефон. Сів мовчки.
— Що з мамою? — я вчепилася в його рукав. — Говори!
Він глянув на мене з якоюсь дивною байдужістю і прошипів:
— Віра народила каліку. Хлопчик недорозвинений. Мені таке не потрібно. Я й так затримався. У мене давно інша жінка — не жебрачка-алкоголічка, а нормальна, з квартирою, з грошима. Без «бракованих» немовлят. Передай своїй мамаші, щоб на мене не розраховувала.
Він підвівся і спокійно став збирати речі. А я стояла й дивилася, як руйнується наше життя.
— Ти… ти ж покидьок! — вирвалося в мене. — Це твоя дитина! Що ми тепер робитимемо?! Ти не можеш нас просто кинути!
Він знизнув плечима. Глянув на мене гидливо:
— А ти красива, коли сердишся. Тільки мала ще…
Я відскочила і, тремтячи від страху, захлопнула за собою двері в кімнату. Через годину хлопнули вхідні. Він пішов.
Це була найчорніша ніч у моєму житті. Я ридала в подушку, уявляючи, як мама дізнається про зраду. Я докоряла собі — це я переконала її залишити дитину.
Минули роки. Дев’ять довгих років. Я виросла, вийшла заміж. Моя дворічна донька Софійка грала у вітальні. А Мар’яночка — та сама сестричка — підросла, стала розумною, світлою дівчинкою. Ми жили у любові й теплі.
Того недільного ранку у двері подзвонили. Софійка і Мар’яночка кинулися відчиняти. Я хотіла крикнути: «Запитайте, хто там!» — але не встигла.
На порозі стояв неголений, згорблений чоловік у потертій куртці.
— Віра вдома? — прохрипів він.
Я вдивлялася і ледве впізнала його — дядько Вітя. Тільки тепер — старий, знесений, нікому не потрібний.
— Я подумав… Це ж мій син. Я… вирішив, що треба повернутися. Таки батько… де Віра? Знов п’є?
Я дивилася на нього з крижаним спокоєм.
— Віра тут не живе. І сина у вас немає. Тоді в пологовому вам помилково сказали про іншу жінку — Кузьменко. А мама народила дівчинку. Здорову. Гарну. Ось, до речі, Мар’яночка, — я глянула на сестру. — Ну що, Мар’ян, потрібен тобі такий «таОчі його заповнилися жалем, і він тихо зачинив за собою двері, зникнувши назавжди.