Один із тих днів, коли не болить — але тісно
На зупинці біля старого центрального ринку в Чернівцях стояла жінка. Вона курила, затуляючи вогонь від різкого вітру долонею, а другою рукою міцно притискала до себе сіру полотняну торбу. Внизу та важко провисала — ніби наповнена не речами, а важкими турботами. Жінка стояла на самому краю тротуару, наче охороняла цей метр землі — єдиний стабільний шматок у хиткому, розмитому світі.
Її звали Соломія. Їй було сорок вісім. На вигляд — молодша. Строгаве обличчя з виразними вилицями, волосся — у недбало закручений пучок, очі — світлі, але з синюватим колом під повікою — тим, що з’являється не від безсоння, а від постійної відсутності — уваги, тепла, дива.
Всередині вона не була розбита чи зламана — просто втомлена. Втомлена від метушливих однакових днів, від тріску будильника, від порожніх фраз «нормально», «все як завжди», якими вона ховала справжній стан. Втомлена від того, що кожен вечір закінчувався однаково — без звуку, без запитань, без плеча поруч. Втомлена від того, що кожного ранку знову треба збирати себе по шматочках, щоб просто пройти крізь день.
Прокинулася о сьомій. Дім заскрипів половинами — син, Ярослав, збирався на заняття у коледж. Він кинув недбале «привіт» і вийшов, навіть не заглянувши на кухню. Вона ще хвилину лежала, дивлячись у потріскану стелю, потім підвелася.
Біля дзеркала — обличчя. Ні гніву, ні радості, навіть дратування. Просто обличчя. Випила каву стоячи, опершись на стіл, натягнула куртку, схопила торбу і вийшла. День не починався — він просто продовжувався.
Сьогодні треба було їхати до обласного центру — забрати довідку, заскочити до невролога і, якщо пощастить, купити синові нову куртку. Тротуар був ковзким і мокрим. Люди поспішали, вона йшла повз них, притискаючи торбу до себе, ніби це її єдиний щит. По дорозі купила два пиріжки з картоплею. Один з’їла, другий завернула в серветку — для безхатька, який завжди сидів біля підземного переходу. Сьогодні його не було. Пиріжок вона залишила на лавочці. Просто так. Раптом комусь бракує.
У лікаря була черга — чотири літні жінки жваво обговорювали тиск, город і, звісно, дороблений кабінет, у якому «бідний лікар просто задихається». Соломія сиділа біля стіни, перегортала новини. Вибухи, смерті, чиїсь чужі трагедії, чужі блискучі посмішки. Життя, далекі від її. Закрила телефон. Не тому, що набридло — просто стало все одно.
Невролог щось говорив про «вегетативні розлади» та «потребу у відпочинку». Вона кВона кивала, роблячи вигляд, ніби слухає, а в голові крутилась лише одна думка: знайти місце, де можна просто лягти і ні про що не думати.