Соломія ростила, як бур’ян біля дороги — без догляду, без тепла, без уваги. Ні ласки, ні турботи, ні простого людського «ти мені потрібна». З речей їй діставались чужі обноски — такі зношені, що через дірки просвічували худуваті коліна. Взуття завжди хлюпало — то води набере, то підошва відлітала. Щоб не возитися з зачіскою, мати просто стригла доньку «під горщик». Але волосся все одно стирчало на всі боки, немов кричало про безлад у її житті.
У дитсадок Соломія не ходила. Можливо, і хотіла б — туди, де діти, іграшки, тепло… Та батьки були зайняті важливішим: де дістати нову пляшку. Батько з матір’ю пили, сварились, бились. Коли вони зникали у пошуках горілки, дівчинка ховалася — у підвалах, на сходових майданчиках. Вона рано зрозуміла: чим менше тебе помічають, тим більше шансів залишитися нечіпаною. А якщо не встигала втекти — потім приховувала синці.
Сусіди співчували. Скаржились один одному на Марію — матір дівчинки, яка колись була нормальною, а тепер зв’язалась з кримінальником і скатилась. Найбільше жаліли саме Соломію. Жаліли — та що могли? Хто підкидав їжі, хто приносив старий светр, але якщо річ була гарна — мати зараз же продавала, а гроші пропивала. Так і ходила Соломія — обірвана, боса, голодна.
До школи дівчинка пішла пізно. І раптом виявилось, що їй там добре. Навчання давалося легко. Соломія акуратно виводила букви, тягнула руку, читала запоєм усе, до чого могла дотягтися. У бібліотеці вона сиділа до закриття, перегортаючи сторінки, як святині. Вчителі дивувались: звідки в цьому запущеній, мовчазній дитині — такий світ?
Але однокласники її не прийняли. Не розуміли. Не жаліли. Боялись. Бідна одіж, стирчачі волосся, мовчання і замкнутість — все це робило Соломію чужою. Вона не гралась, не сміялась, не розуміла жартів. А головне — її батьки. Діти передражнювали п’яну Марію і кликали Соломію «убогою». І це причепилось. Спочатку — пошепки, потім — вголос. Через кілька років ніхто вже й не пам’ятав її справжнього імені.
Вчителі, хоч і бачили несправедливість, мовчали. Одні — зі страху втратити «хороших» батьків своїх учнів. Інші — з безсилля. Треті — тому що звикли. А Соломія ховалась.
Її тихий куток — старий парк за школою, біля зарослого ставка. Там, під древнім дубом, вона проводила вечори і навіть ночувала, коли вдома було особливо страшно. Компанію їй складали бездомні кішки та пси. З ними вона ділилась їжею, обіймалась, розмовляла. Там, під шелест листя, можна було дихати.
Батько помер, коли їй виповнилось чотирнадцять. Замерз у сугробі, п’яний. На похоронах — лише Марія та Соломія. Мати плакала, билась, вила, а донька — лише стояла. Ні сліз, ні слів. Лише самотнє полегшення і сором за це полегшення.
Після смерті батька мати зовсім з’їхала з глузду. Припадки, крики, забуті дні. Вона часто не впізнавала Соломію. Тоді дівчина почала підробляти — мила під’їзди, носила воду, прибирала. Сусіди кидали їй дрібні гроші. На них Соломія купувала книжки з медицини — вірила, що колись зможе вилікувати матір.
Тим часом у школі стало ще гірше. Хтось дізнався, що Соломія працює прибиральницею — і почався новий виток знущань. Особливо старанно виходила Дарина — шкільна зірка, донька заможних батьків.
— Чуєш, убога! Знову в бруді копатися йдеш? — кричала вона їй у спину, коли Соломія поспішала після уроків.
Соломія мовчала. Вчилась не чути. Але кожен раз біль осідав усередині, як важкий камінь.
— Чому вони так? — шепотіла вона дворняжці, що терлась біля її ніг. — Що я їм зробила? Хіба це справедливо?..
А потім з’явився він. Ярослав Шевченко. Новий учень. Красивий, високий, темноволосий. Приїхав із батьками з Чернігова. Спортсмен, розумний, тихий. Усі дівчата школи закохались у нього з першого погляду. Соломія — теж. Але ховала це. Кожного разу, як він проходив повз, серце здригалося, щоки червоніли. Вона молилась, аби ніхто не побачив.
Дарина одразу вирішила, що Ярослав — її. Витончені сукні, макіяж, парфуми, доглянуті нігті — вона йшла у бій. Ніхто не насмілювався їй перечити. Соломія навіть не сподівалась.
Одного разу, запізнившись на урок через припадок матері, Соломія увійшла до класу і впустила свою медичну книжку. Дарина підняла її.
— Що тут у нас? «Психіатрія»? З’їхала з глузду, убога? Як твоя мати?
І Соломія не витримала. Затуливши рота, щоб не закричати, вона вибігла з класу. Штовхнула плечем Ярослава, який увійшов. Він обернувся — не встиг нічого зрозуміти.
Соломія добігла до парка. До дуба. Впала в сніг. Плакала.
Саме там вона побачила, як собака пішла по льоду. Як він тріснув. Як пес провалився.
Соломія кинуСоломія кинулася рятувати, немов знала, що саме в цей момент її життя зміниться назавжди.