— Лети, якщо хочеш, — проговорив Олег, ставлячи чашку у мийку. Головою він не похитнув, голос звучав рівно, наче здалеку. — Тільки не сподівайся на мою підтримку. Ні моральну, ні фізичну.
— Я й не сподіваюся, — тихо відповіла Віра, не піднімаючи на нього очей.
— Потім не скажеш, що даремно їхала.
— Можливо, й скажу. А може, й ні. Головне — не шкодувати, що не спробувала.
Вона таки поїхала.
Рейс із пересадкою затримали, а стыковочний літак відлетів, навіть не помітивши її запізнення. Сім годин нудьги в задушливому аеропорту, пластиковий сендвіч і наплічник замість валізи — сукня залишилася у багажному відсіку іншого континенту.
В готелі повідомили, що бронювання «не підтвердилось». Хлопець на ресепшені пояснював це з посмішкою, ніби його слова не мали жодного значення:
— Вибачте, пані, у нас все зайнято. Можу запропонувати список найближчих мотелів.
— Дякую, — сухо кинула Віра. — Саме списку життєвих невдач мені зараз і бракувало.
Вона зайшла в кав’ярню за рогом, замовила каву й, дивлячись у екран телефону, гортала контакти. Палець зупинився на імені: Оля Кузьменко. Університетська подруга, з якою разом вчилися у Харкові. Потім листування, рідкі лайки… і тиша.
«Може, варто ризикнути?» — подумала Віра і написала коротке повідомлення.
Відповідь прийшла за три хвилини:
«Звісно, приїжджай! У нас є гостьова кімната. А сукню підберемо, не проблема. Хоча ти, напевно, стрункіша — візьмемо з запасом. Як же давно ти зникла!»
Вранці вони вже їхали вулицями передмістя Києва. Віра відчувала, як з кожним поворотом машина занурює її все глибше в минуле, яке вже давно померло. Оля за цей час дуже змінилася — доглянута, впевнена, але все така ж добра, без натяку на пихатість. Дала адресу клубу, критично оглянула Віру, заклала їй волосся, приколола лаком, вручила бруслики:
— Ідеш туди не як тінь минулого, а як жінка, що знає собі ціну. Усі вони там — з однаковими обличчями й губами. Але не в усіх є душа. Тримай спину рівою, Віро.
Свято було пишним.
Намети, ідеальні газони, офіціанти з шампанським, жінки у дизайнерських сукнях — наче виліплені з однієї форми. Все дороге, вишукане й… чуже. Родинних облич Віра не побачила. Лише нові — засмаглі, підтянуті, самовпевнені.
Славik з’явився першим. Трохи постарівший, але все такий же. Підійшов, провинувато посміхнувся, обійняв, прошепотів:
— Радий, що ти приїхала. Пробач, я не сказав Іванні. Хотів, щоб вона просто побачила…
Віра не відповіла. Їй уже й так усе стало зрозуміло.
Іванна підійшла трохи пізніше. Не одна — з цілою свитою. Сукня від кутюр’є, обличчя ідеально виліплене, погляд — скляний.
— Віра? Яка несподіванка, — промовила вона з оскалом, що намагався бути посмішкою. — Ти… тут?
— Я — це я. А тут — це просто місце, — рівно відповіла Віра. — Вітаю з ювілеєм.
— Дякую. Сподіваюся, дорога не дуже втомила?
— Не сильно. Але Оля Кузьменко допомогла. Цікаво, як міцно тримаються старі зв’язки, навіть через роки.
— Оля? Ах, так… Вона дуже виручила нас під час переїзду. У неї, кажуть, добрий смак. Це не її сукня?
— Вона зручна. І сидить краще, ніж деякі спогади.
Іванна на мить збентежилася.
— Ну що ж… Сподіваюся, тобі сподобається вечір.
— Він уже мені подобається. Дякую за запрошення.
— Я… не запрошувала.
— Але ж і не виганяєш, — відповіла Віра з м’якою напівосмішкою.
Пізніше, коли один із гостей раптом осів на стільці й почав синіти, залу наповнила паніка.
— Він не може дихати! — скрикнула дама у леопардовому. — Хтось, викличте швидку!
— Я лікар, — спокійно сказала Віра, вже стоячи поруч. Без істерик, без метушні. Огляд, пульс, підкладена сумка під голову, розстібнутий комір. Вона діяла так, ніби робила це щодня. І робила.
Швидка приїхала за п’ятнадцять хвилин. За цей час ні Іванна, ні хтось із її оточення навіть не підійшли.
Вранці Віра прокинулася в кімнаті у Олі. Сукня акуратно лежала на кріслі, на столі — кава й записка:
«Ти все зробила правильно. Якщо захочеш знову зникнути в цьому місті — телефонуй. Кімната твоя».
В аеропорту вона відчувала легкість.
Не тому, що все скінчилося.
А тому, що все нарешті стало на свої місця.
Ця дружба померла давно. Просто похорони затягнулися. Тепер вони відбулися. Без квітів. Без сліз. Але з гідністю.
Олег чекав її біля виходу. Його пухнастий пес Барій ледь не збив її з ніг від радості.
— Ну що, як пройшло? — запитав він.
— Закрила гештальт.
— З грюком?
— Не дуже. Але з гордістю.
— І?
— Більше неІ вони пішли додому, де на столі вже чекав гарячий борщ, а за вікном починали падати перші сніжинки.