«Ти годував мене обіцянками, а він — вечерею»: як Лесь втратив усе
Я стояв на маленькій кухні, немов кішка, що блукає вузьким балконом. Руки тремтіли, переставляв цукерниці, підкручував кран, шукав заспокоєння в цих дрібницях, які сам ненавидів. У голові — розмова. Маю сказати. Маю зупинити це. Годі. Більше так не можу.
Оксана, звичайно, плакатиме. Благатиме зупинитись. Розкаже, як втомилася, як старається. Пообіцяє, що ще все виправить. Та я-то знаю: все. Кінець. Нас вже немає. Є двоє сусідів, яких тримають разом іпотека і холодильник. Без любові, без поваги, навіть без злості. Пустота.
За дверми задзвенів ключ. Я зібрався, наче перед стрибком у прірву.
Оксана зайшла, сіла на табурет. Перше, що зробила — зняла черевики. Оці чортові нові черевики. День був пекельним — робота консультанткою в магазині одягу перетворила її на багаторуку машину: подавай, принось, приміряй, допомагай. Весна розпалювала в людях жагу до змін: хто шукав любов, а хто — нову сукню.
— Привіт. Втомилася? — обережно запитав я.
— Як собака. Не сіла жодної хвилини, — відповіла вона, не підводячи очей.
— Зрозуміло. Вечеря буде?
Вона кивнула і пішла на кухню. За двадцять хвилин плита вже грілася, сковорідки шипіли, а кімната наповнилася запахами, у яких я досі намагався знайти сенс життя.
Я стояв біля дверей, набираючись мужності. Глибоко вдихнув.
— Оксан… — почав я, — нам треба поговорити.
Дружина обернулась, не перестаючи чистити буряк. Без подиву, без тривоги.
— Давай розійдемось, — випалив я. — Я більше не можу. Ми чужі. Ти вбила в мені натхнення. Я артист, а ти — побут. Ти вимагаєш гроші, не даєш розвиватись, підрізаєш крила. Я так більше не хочу.
Це був імпровіз, але, на мій погляд, звучало досить артистично. Майже як на пробах.
Оксана продовжувала механічно шкребти буряк, потім різко кинула його в мийку, зняла фартух, вимкнула плиту й повернулася.
— А давай! — спокійно сказала вона. — Нафіг цей побут.
Я завмер. Такого розвитку подій не передбачав. Де сльози? Де істерика?
Поки я перетравлював її реакцію, вона налила собі кави, дістала сир і печиво, сіла за стіл.
— Окс… ти в шоці. Це зрозуміло. Та ж ти теж це відчувала, правда? І готуєш без душі. Все на автоматі…
— Так. Без душі, — повторила вона й ковтнула кави.
Розмова розсипалася. Я втрачав сценарій.
— Треба вирішити, що з квартирою, — незграбно почав я. — І з рештою…
— А я думала, ти так загруз у побуті, що втечеш, не озираючись. А тут іпотека тебе турбує, — з їдкою посміхнулася вона. — Гаразд. Квартиру залиш мені. Але тоді віддаси половину сплаченого. Я переїду до батька. Він давно кличе — старий уже.
— Яка ж ти меркантильна, — видихнув я. Я ж гадав, усе простіше. Мріяв про кар’єру в кіно, ходив на проби, працюючи охоронцем. Усе, що заробляв, віддавав їй, не вникаючи. А тепер — гроші, відсотки, документи.
Я хотів свободи. А отримав розрахунок.
— Оксано, візьми собі все. Гроші віддаси, коли зможеш. Я ж не чудовисько, — додав я з пафосом, ніби дарував їй не квартиру, а палац у Карпатах.
— Дякую. До речі, у тебе хтось є? — запитала вона з явною байдужістю.
— Це не важливо, — загадково промимрив я. Нехай думає, що за мною черга.
Я пішов із відчуттям легкої перемоги. Свобода. Артистичне життя без сковорідок і докорів.
Минуло півроку.
Я стояв біля знайомих дверей і вагався. Усе змінилося. Життя з матір’ю виявилося пеклом. Вона докралася за розлучення, пиляла за невдалу кар’єру, виганяла під будь-яким приводом, влаштовувала сцени, коли я приводив жінок. Навіть одна офіціантка втекла, не витримавши її коментарів.
Мати була гіршою за Оксану. Набагато гіршою.
І як вишня на торті — вимога з’їхати. Я був певен, що у неї з’явився хтось інший. Ми посварились. Вона назвала мене невдахою і наказала знайти роботу, а не марити про кіно.
І саме тоді подзвонила Оксана. Запропонувала закрити питання з квартирою і нарешті оформити розлучення. І ось я тут.
Я підготувався: вивчив вираз страждання, слова каяття, навіть скупі сльози.
Натиснув дзвінок.
— Привіт. Заходь, — відчинила Оксана. Вона виглядала… чудово. Чи то я просто сумував.
Я увійшов на кухню, як господар. І осторопів.
Біля плити стояв напівголий чоловік у спортивках і смажив м’ясо. На сковорідці — шипіння, на столі — пачка купюр.
— Ти хто? — сипким голосом запитав я.
— Олег, — відповів він, навіть не обернувшись.
— Окс… можна поговорити? — благаюче вимовив я.
У кімнаті я зашипів:
— Х— І що ж тепер буде зі мною? — пробурчав я, дивлячись, як Олег доливає олію на сковороду, немов нічого не сталося.