“Я — не сиделка”
— Оленко, у мене для тебе не найкращі новини, — Олег поклав ложку на тарілку, опустив очі. — З мамою зовсім біда. Їй же вже вісімдесят. Вона тепер не справляється сама. Потрібен постійний догляд.
— Я цього й боялася… — Оксана зітхнула, витираючи руки рушником. — А ти з Петром говорив? Доведеться, мабуть, шукати сидку. Ми ж самі не зможемо все тягнути.
— Говорив. І ми вирішили: сидка — дорого. Та й страшно пускати чужу людину в дім. Краще, якщо доглядатиме хтось із родичів.
— “Ми вирішили”? — насторожилася Оксана. — Ти з братом вже все обговорили?
— Так. І дійшли висновку: ти — найвідповідніший варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужа — ні. Та й взагалі, ти ж вдома, можеш звільнитися й доглядати за нею.
В Оксани все всередині перевернулося. Вона працювала бухгалтеркою, до пенсії лишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і пенсію?
— Олежу, мені потрібно подумати. Я не залізна. В мене теж здоров’я не дуже. Та й… ви з Петром навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.
— Оксано, ну ти ж знаєш, що мама подарувала нам цю квартиру. Вона все зробила для нас, тепер наша черга бути вдячними. Ми з Петром допомагатимемо, ти не залишишся сама.
Вона знала — допомагатимуть ровно настільки, наскільки їм зручно. А по факту — все ляже на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, “на догляд за родичем”. І чітко поставила умову:
— Лише місяць. Потім вирішуємо питання наново. Безстроково я не погоджуюся.
— Домовились. А поки переведемо маму до нас — буде зручніше. Чи не їздити ж туди й назад.
Наступного ранку Ганна Яківна, мати Олега, з’явилася на порозі їхньої двокімнатки у київському Вишневому. Похилилась, пересувалася з труднощами. Принесли візочок, постелили покривало, розклали ліки, занесли тази, подушки, ковдри. У квартирі повис запах хлорки й старості.
Олег одразу почав командувати:
— Підклади їй валик під спину. Суп холодний, підігрій. І слідкуй, щоб вона всі ліки прийняла — тепер ти за це відповідаєш!
Оксана мовчала, все робила. Але їй уже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, ніби спеціально, почала влаштовувати дрібні пакости: то проливала узвар, то ховала ліки, то скаржилася на шум.
Через пару днів нагрянув Петро з дружиною — Соломією. Вони, не знімаючи курток, пройшлися по квартирі, немов по музею. Оглянули все, коментували вголос: “Тут мама дихати не зможе”, “Тут протяг”. Оксана стояла в кутку, як тінь.
— Мамо, як тобі тут? Тебе Оксана не ображає? — запитав Петро.
— Сину, та хто ж за старою жінкою доглядатиме? — заплакала Ганна Яківна. — Вона дивиться на мене, як на тягар. Ані вареників, ані уваги. Все робить через силу…
Оксана не витримала.
— Вареники будуть завтра. Сьогодні котлети й борщ. Навіщо відразу стільки їжі?
— Оксано, — тут встряла Соломія, — як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ви повинні годувати її, як дитину. Чи вам важко?
— Соломіє, я готую, стираю, прибираю, мию… Спробували б самі — тоді й говорили б. Коли ваша черга настане — робіть, як вважаєте за потрібне.
— А у мене робота! Я не можу. Та й… я не вмію! — одразу зніяковіла Соломія, її зарозумілість зникла.
Вони пішли, як і прийшли — без пропозиції допомоги.
А Олег, попри обіцянки, все частіше уникав участі:
— Оксано, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, стомився. Та й взагалі, це ж традиція — невістки доглядають за свекрухами. І ніхто не скаржився.
Оксана мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.
Через три тижні Олег повернувся з “новинами”:
— Ми з Петром усе вирішили. Мама напише на тебе заповіт на квартиру. А ти звільняєшся й доглядаєш за нею постійно. Це буде справедливо.
— Що?! — Оксана зблідла. — Ти серйозно думаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна квартира ціною здоров’я! Мені не потрібні роки догляду в обмін на спадщину!
— Подумай про сина! Ми ж могли б продати квартиру, поділити, й Дмитрові щось дісталося б.
— Через десять років, може. Або через п’ятнадцять. А я? Я просто повинна себе стерти?
Олег мовчав. Вигляд у нього був ображений.
— Мені байдужа квартира, Олежу. Я хочу жити. Хочу вийти на роботу, пити каву зранку, читати книжки, а не метушитися з тазами. У тебе є брат — нехай хоча б раз візьме відповідальність. Або знайдіть сидку!
— Гроші! Це все гроші! А твоя зарплата — копійки. Вдома буде вигідніше!
— Ні! Моє рішення остаточне! — Оксана подивилася чоловікові в очі. — Робіть, що хочете. Але я доглядати за Ганною Яківною більше не буду.
Через тижденьОксана вийшла з дому, глибоко вдихнула свіже повітря і відчула, як у грудях розпускається легкість, ніби вперше за багато років вона нарешті зробила щось лише для себе.