ЗМІЯЧЕНА НЕНАВИСТЬ…
Зім’ятий лист лежав у шухляді її столу — поруч із заявою на звільнення. Дивне відчуття пройняло мене: наче цей папірець чекав саме на мене.
Я взяв його, і перед очима промайнуло дитинство. Як ми з хлопцями в Дніпрі грали в шпигунів, писали таємні послання молоком на папері, а потім читали їх, нагріваючи над вогнем. Ми з Марічкою колись згадували про ці ігри, сидячи за кавою, базікаючи про дрібниці…
Я ледве дочекався обіду. Примчав додому наче божевільний. Серце билося — не від страху, ні, від передчуття. Я запалив плиту, підніс листа над полум’ям, і… слова проступили. Як у дитинстві. Тільки тепер — це була жорстока, доросла правда.
«Якщо ти читаєш це, значить, я не помилилася. Ти згадав і здогадався. Все могло бути інакше. Але знай — коли ти принижував мене, ти вбив усе, що я до тебе відчувала. Гадаю, тобі навіть подобалось знущатися зі мною. Може, це все, на що ти здатний.
Тобі колись зробили боляче — і тепер ти ламаєш тих, хто не може і не хоче відповідати тобі тим же. Думаєш, я не могла вдарити у відповідь? Могла. Але тоді я перестала б бути собою.
Можна виграти бій, але програти війну. Не шукай мене. Прощай. — М.»
Я сидів із цим листом і не міг пошевелитися. Чому? Чому я її так шалено, до ненависті, несамовито… кохав?
Вона з’явилася в офісі несподівано. Увійшла — і наче світ увірвався у приміщення. Звичайний кабінет на третьому поверсі старого бізнес-центру в Одесі раптом наповнився запахом морського повітря, сонячним промінням і свіжістю ранкового саду.
Вона не була красунею — ні, не модель. Але в ній було щось, що вибивало мене з колії. Я, людина досвідчена, що бачив жінок різних — струнких, зухвалих, блискучих і простих — раптом ніби втратив орієнтир. Усе, що колись збуджувало, більше не діяло.
Я був зіпсований увагою, жінками, інтригами. Білявки, руді, брюнетки — усі ці типи минали крізь моє життя легко й швидко. Побачення, квіти, короткі історії, і знову свобода. Я обирав. Я керував. Я не просив — я отримував.
Але Марічка…
Хотілося притулитися до її колін, вдихати запах її шкіри, гладити ці світло-русі пасма, торкатися зап’ястя і шиї, відчувати її подих, слухати її сміх, бачити, як вона кусає губу, коли хвилюється.
Марічка працювала під моїм керівництвом — у прямому і переносному сенсі. Вона була частиною моєї команди. Не лідером, не зіркою. Але я знав: якщо треба щось складне — доручу їй, і все буде зроблено. Чітко, в строк, без зайвого шуму.
Я почав відчувати дивне задоволення, коли міг на неї накричати. Наче сама її присутність давала мені право бути жорстоким. Вона стискалася, ставала крихкою і беззахисною — і в ці моменти я відчував себе богом. Якби вона заплакала… якби вибухнула. Я б пожалів. Я б заспокоїв. Можливо, я б змінився.
Але вона трималася. Мовчки. Без докорів. Без нарікань. Без слабкості. І це дратувало мене ще більше. Я намагався привернути її увагу: лишав на столі шоколадки, дарував дрібниці. Компліменти з подвійним дном. Погляди, натяки. Вона розуміла — я це знав. І відчував, що вона теж щось відчуває.
Інколи мені здавалося, що якщо я просто доторкнуся до її руки — світ зупиниться. І одного разу я наважився. Обняв. Тихо. Майже ніжно. А вона… відійшла. Дивилася у вічі. Мовчки. Без докорів. Без істерики.
І це було гірше за ляпаса.
Вона була для мене викликом. Рівнею. Але я не хотів цього визнавати. Мені потрібно було відчувати перевагу. Я не був готовий бути вразливим. Не перед нею.
Я спостерігав за нею. Як вона вирішує проблеми. Як поводиться у стресових ситуаціях. Моїм колегам вона теж подобалася. Надто. Хтось навіть запрошував її на вечерю. Я все це бачив. І від лютості все кипіло всередині.
Я влаштовував сцени ревнощів. Розмовляв по телефону з іншими жінками напоказ. Навмисно голосно. Сміх, флірт, запрошення до ресторану — все при ній. А вона? Вона просто закривалася в собі. Ані поглядом, ані рухом — ані натяку.
Я вірив — ні, я знав, що вона теж мене відчуває. Щось має бути. Я це відчував кЯ так і не зрозумів, що це було — моя любов чи прокляття, але тепер, коли її немає, я бачу тільки сліди, що розчиняються, як дим, як хмарка, та сама — недосяжна, ефемерна, моя і не моя.