Одного разу в житті
Оксана Семенівна намагалася піти від чоловіка двічі. І обидва рази поверталася. Заради сина.
Перший раз вона втекла до батьків, коли Тарас почав пити після народження Олежка. Не витримала його п’яні сцени — посеред ночі, притиснувши дитину до грудей, вийшла з хати. Тарас наздогнав її у дворі:
— Куди це ти?
— Подалі від тебе!
Мати, сільська медсестра, лише зітхнула:
— Оксанко, а чого ти очікувала, виходячи за водія-далекобійника? У них такі «свята» — інакше не буває.
Сперечатися було марно. Вона сама обрала свою долю. Познайомились вони, як би дивно це не звучало, у бібліотеці. Оксана проходила там практику, а Тарас зайшов здати книгу.
— Вам щось легке? — запитала вона, дивлячись на його трудові руки.
— Щось про кохання, — усміхнувся він, зазираючи їй у самісіньку душу.
Вона дала йому “Три товариші”. За кілька днів він знову прийшов — не за книжкою.
— Не дочитав… Може, у кіно схожимо?
І вона погодилась.
Була весна, у голові — рожеві мрії, в серці — молодість. Вона закохалась. А тоді, якщо хочеш бути разом — іди до ЗАГСу. Так і вийшло.
Весілля — скромне, майже без гостей. Через місяць він уперше вдарив її — за те, що занадто довго розмовляла із сусідом. Потім, звісно, приніс ромашки і промовив:
— Ти ж знаєш, я ревнивий.
— Це вибачення?
— Ні. Це попередження.
Вона мовчки опустила очі, поставила квіти у склянку. Синь під губою замазала пудрою. Пробачила.
Але коли народився малий і Тарас почав пити — пішла. Не витримала. Він потім півроку благав повернутися, клявся, що зав’яже. І втримався майже два роки. Але кожен стрес глушив горілкою, інакше не вмів.
Одного разу, після особливо жорстокої сварки, коли Тарас розбив вазу — не в неї, а поряд — вона сіла на кухні і почала писати сестрі:
«Галю, я більше не можу. Іду. Треба рятувати себе».
Зазирнула у дитячу. Олежко спав, притиснувши іграшковий автобус — татовий подарунок. Він боготворив батька. І це було взаємно.
Оксана розірвала листа. Подумала: якщо піду — він пропаде. А син бачитиме, як батько деградує. Хай краще ненавидить мене, аніж стидиться його.
Напевно, Тарас відчув це. Став пити менше. Народився другий син — Андрійко. Кілька років родина жила тихо, майже щасливо. Але запої поверталися. Після чергового він увірвався додому у напівбреді, і вона сказала:
— Я тебе більше не люблю. Не зможу. Ніколи.
— Ти при собі?
— Цілком. Але ми будемо жити разом. Заради дітей.
Кожен вечір вона перевіряла, чи сплять сини, клала на тумбочку товсту книжку — про всяк випадок — і шептала собі: “Ще один день. Він не для мене. Він для них.”
Зміни відбувалися повільно. Але йшли роки, діти дорослішали. Тарас затих, заспокоївся, майже не пив. Країна розвалювалася, магазини пустіли. Вони переїхали до Львова, молодший ішов у перший клас.
Автобазу, де він працював, закрили. У розпачі Тарас приніс додому пляшку і поставив на стіл.
— Ні, — різко сказала Оксана. — Або це, або діти.
— Відчепися.
— Я більше не відчеплюся, — схопила пляшку і вилила у раковину.
Він підняв руку, але не вдарив. Знав: якщо вдарить — втратить усе. Вона не відступить.
У 1995-му дали землю під будівництво. Грошей не було, позичили у батьків.
— Збудуємо дім самі, — несподівано сказав він.
Вона не повірила. Але кожні вихідні їздили на ділянку: він місив бетон, вона носила цеглу. Якось послизнулася і розбила собі коліно. Він підбіг:
— Дурна, нащо лізла?!
Але в голосі був страх. Справжній, живий.
Дім вони збудували. Не одразу. Але збудували. Коли накрили дах, він приніс шампанське. Сиділи на балках, пили з пластикових стаканчиків.
— Гарно, правда?
— Не віриться, — відповіла вона.
Тверезим він став. Але кохання не повернулося.
— Мам, нащо ти з ним живеш? — запитав колись дорослий Олег. — Ви ж чужі люди.
— Я обіцяла — у хворобі й у здоров’ї. І тому що вам був потрібен батько. Навіть такий. Коли в тебе будуть діти — зрозумієш.
Зараз їм обом за сімдесят.
Тарас возиться з онуками, і Оксана думає: якби я пішла тоді — він не вижив би. І цих дітей не було б на світі. Значить, усе було не даремно.
Вони живуть у домі, який збудували самі. У кожного своя кімната, свої серіали. Вона слухає класику, він дивиться «Судову справу». Новини дивляться разом. Тут — союз.
Діти дзвонять щодня. Онуки сміються з фотографій у рамках. Нещодавно в гостях була п’ятирічна Марійка. Забралася до бабусі на коліна і спитала:
— А що таке любов?
У дворі дідусь рівно і методично рубав дрова. Як”Та якби він колись, хоч раз, спитав: «Оксано, чи варто було?» — вона б посміхнулася і відповіла: «А ти ж знаєш».”