Автобус зупинився на перехресті в центрі полтавського містечка, коли Іван побачив її губи. Дівчина змахнула з рукава пухнастик кульбаби. Цей ніжний рух губ, немов поцілунок вітру, вразив його, як промінь сонця в темній кімнаті:
— Ти будеш моєю дружиною, — випалив він незнайомці, не розуміючи, чому в її бурштинових очах раптом відобразилося все його життя.
Вона повільно обернулася, її погляд був не наляканим, а холодним, наче вона оцінювала не людину, а тріснутий холст:
— Ви божевільний.
— Я буду найкращим чоловіком. Погоджуйся.
Вона розсміялася, показавши трохи нерівні зуби:
— З якого дива? Я вас не знаю.
— Тоді давай познайомимося. Угода? — він театрально вклонився, не даючи їй відмовити. — Іван, інженер з великими планами. Приємно познайомитись.
— Олеся, — відповіла вона, немов уві сні. — Художниця. Може, знаменита, а може, і ні.
— Ідеальна пара: технар і мрійниця, — усміхнувся він. — Будемо доповнювати одне одного.
— Ні, дякую, — різко відповіла вона. — Я й так ціла.
— Саме за це я тебе й закохався, — Іван відчув, як серце забилося частіше. — Чекаю завтра о восьмій біля фонтану у сквері. Обіцяю вечір, який ти не забудеш.
Олесі він не сподобався. Іти не збиралася. Але вранці, хвалячись подрузі, розповіла, як незнайомець запросив її заміж, обіцяючи вічне кохання.
— І ти відмовила? — здивувалася подруга. — Та ти що! Треба користуватися, коли хтось закохується з першого погляду. Може, він багатий! Погуляла б за його кошт.
— Він чекає мене сьогодні, — знизала плечима Олеся. — Хочеш, підем разом? Перевіримо, наскільки він щедрий. Самоті я не витримаю, нудний він.
— Звичайно, йдемо!
Одним вечором справа не обмежилася. Іван прилип до них, як тінь. Не шкодував ні грошей, ні часу на двох студенток художнього училища. Знав, чого хочуть молоді дівчата: квитки в кіно, затишні кав’ярні, дорогі фарби, якісні пензлі. Він, інженер із десятирічним стажем, працював у компанії, пов’язаній з новими технологіями, і міг собі це дозволити.
Олеся не приховувала байдужості. Відкрито казала, що зустрічається з ним від нудьги, поки не знайде справжнє кохання. В когось іншого. Одним словом, робила йому послугу.
Іван дивився на неї, як на капризну дитину, і після кожної зустрічі повторював:
— Ти будеш моєю дружиною.
Вона сміялася у відповідь. Хто захоче дружину, яка дивиться на інших? Але Іван не відступав. Він не залицявся — він облягав її, як фортецю.
Зустрічав після занять, водив на виставки, дарував прикраси, запам’ятовував її звички. Обчислював її залицяльників і «прибирав» їх (одному «випадково» вдарили у завулку). Дзвонив її матері: «Ваша донька заслуговує кращого, ніж ці хлопчики».
Олеся злилася, кричала, що вона не його річ і що на дворі ХХІ століття. На зло зустрічалася з однолітками. Один хлопець з її курсу їй подобався, але був бідний. Студент-філолог із заможної родини дивився на неї зверхньо. Музикант із сусіднього будинку кохав палко, але через тиждень уже бігав за іншою.
Після кожного розчарування Іван з’являвся, як привид:
— Я ж казав, вони не для тебе.
Мати швидко перейшла на його бік. Коли Олеся бунтувала і обривала спілкування, зітхала: «Даремно ти супротивничаєш. Шлюб — не про пристрасть. Він тебе любить, а з таким чоловіком не пропадеш».
— Сьогодні джаз, — простягав він квитки в клуб, коли вона збиралася на побачення з черговим шанувальником.
— Він тебе недостойний, — казав він через тиждень, коли той хлопець зник із її життя.
Олеся не питала, як він це влаштовував. У глибині душі її торкала його одержимість — немов у старому романі, де героїня варта того, щоб за неї билися.
— Виходи за мене, — сказав він у сотний раз, подаючи гілку квітучої бузку, її улюбленої. — Мені виділили ділянку, збудуємо будинок, у тебе буде майстерня.
— Я не кохаю тебе, — видихнула вона. — Не можу. Вибач.
— Ти ще не спробувала. Я стану таким, щоб ти закохалася.
Вона раптом відчула втому — не від нього, а від себе. Від пошуків того, кого, як почала підозрювати до своїх двадцяти шести, просто не існує. Всі «варіанти» розсипалися, як пісок. Може, мати права, і час здатися?
— Гаразд, — сказала вона. Його обличчя спалахнуло радістю, наче він побачив світло в кінці тунелю.
Він був ідеальним чоловіком. Дарував квіти, ніколи не докоряв, будував полиці, ремонтував будинок за її ескізами, носив її на руках перед гостями. Але спальня стала обов’язком («Іди до мене, кохана, я сумував»). Дітей не виходило.
Олеся не жила. Вона терпіла йВона підняла очі на світло у вікні, розуміючи тепер, що кохання не можна випросити, як подая́ння, — воно або є, або ніколи не з’явиться.