Все майже гаразд
— Знову затримуєшся? — голос Микити в трубці звучав приглушено, ніби доносився здалеку, з берега холодної дніпровської ріки, де вже скупчувалися сутінки.
— Так. До одинадцятої, може, й довше. У нас тут аврал з поставками, — відповіла Мар’яна, натискаючи на кнопку гучного зв’язку. Однією рукою вона дописувала листа клієнтам, іншою мішала охолонулу каву. Чашка стояла на краю столу, поряд валялися чернетки звітів, які вона так і не відкрила.
— Ти ніби й не живеш вдома, — сказав він після довгої паузи. Без звинувачень, просто констатація. Але в ній відчувалася туга — за її нескінченними робочими годинами, за порожніми вечорами, за ранками, коли їхні розмови розчинялися у тиші.
— Ти ж знаєш, як це буває, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від втоми.
— Знаю. — Тиша висіла важка, як зимове повітря. У ній лунало відлуння нерозмовлених слів, які обоє відчували, але не наважувалися вимовити.
Мар’яна ненавиділа цю тишу. Вона була занадто живою, занадто насиченою. У ній тонули їхні недомовки, їхня втома, їхні спроби удати, що все ще тримається.
Додому вона повернулася за північ. Квартира в спальному районі Києва зустріла її темрявою, лише у передпокої тьмяно горіла лампочка — Микита завжди лишав її, «щоб ти не спіткнулася». Світло падало вузькою смугою на підлогу, висвітлюючи самотній шкарпеток — точно його. На кухні лежала записка: «Їжа у мікрохвильовці. Сплю». Почерк був нерівним, ніби писав набігу, тікаючи від чогось.
Вона сіла за стіл, розігріла вечерю, їла у напівтемряві, не відчуваючи смаку. Все було на своїх місцях: гаряча їжа, тепле світло, турбота у двох рядках. Але всередині все стискалося від холоду. Вона відкрила ноутбук, прогортала звіт, закрила. Екран дивився на неї порожньо, як дзеркало, у якому не було відповідей. Потім пішла у ванну, умилася, уникаючи свого відображення — занадто втомлені очі, занадто багато безсонних ночей. Лягла поруч із Микитою. Він спав, повернувшись спиною, дихав рівно. Між ними було трохи більше порожнечі, ніж учора. Чи їй це лише здавалося.
Ранок почався з пробок і зірваного ремінця на туфлях. У маршрутці Мар’яна опинилася поряд із жінкою років сорока п’яти, яка голосно скаржилася у телефон: «Він знову прийшов під ранок, мовчить, смердить пивом, а я, дурна, все чекаю». Ці слова вдарили, як луна. Тільки навпаки. Та жінка чекала, незважаючи на біль. А Мар’яна жила поруч із Микитою, але ніби в іншому всесвіті, де їхні світи ледь торкалися один одного.
В офісі начальник не помітив, що вона прийшла раніше. Не помітив би і її звіт, якби вона не поклала його на стіл. Він буркнув: «Нормально», не відриваючись від екрана. Все йшло за звичним сценарієм: завдання, звіт, кивок, тиша. Навіть похвала звучала як наказ.
Мар’яна пішла на офісну кухню, заварила каву. Дивилася, як пакетик повільно занурюється у гарячу воду, залишаючи за собою темний слід, наче розчиняючи щось невидиме. Це було єдиним, що здавалося справжнім у той момент.
У якийсь час вона усвідомила: все, що вона робить, — правильно. Бездоганно. Надійно, без помилок. Але це був рух у нікуди. Ніби машина, що мчить рівною дорогою, але без пункту призначення. Все гладко, без збоїв. І безглуздо. Вона віддавала себе цим звітам, цим дедлайнам, цим галочкам, забуваючи запитати: чи веде це кудись, окрім чергової папки на робочому столі?
Вечером вони вечеряли разом. У тиші. Ложки брязкали об тарілки, за вікном шумів вітер, а холодильник тихо гудів, нагадуючи, що життя йде своїм ходом. Микита дивився у свою тарілку, уникаючи її погляду. Раптом запитав:
— Сьогодні не працюватимеш допізна?
— Не повинна, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від надії.
— Може, у кіно схожимо?
Вона кивнула, вагаючись, ніби зважуючи, чи вистачить сил просто жити, а не бігти. Потім підійшла, обняла його ззаду. Він був теплим, живим, справжнім. Як маяк у бурю, до якого можна притулитися, коли все почне розвалюватися.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Я просто хочу, щоб усе лишилося цілим. Робота, ми, дім… Все одразу.
— Я знаю, — тихо відповів він. — Але ми ж не фортецю будуємо. Ми живемо. Правда?
Вона мовчала. Просто притиснулася до його спини, вдихаючи запах його сорочки. Він стиснув її руку, ніби це було єдине, що могло втримати їх разом.
У кіно вони пішли на якийсь легкий фільм — з погонями, жартами та вибухами. Сюжет губився у шумі, але це було неважливо. У темряві залу крісла були м’якими, екран — велетенським, а їхні руки — переплетеними. І відІ в цьому переплетінні пальців вона відчула, що саме так починається повернення додому.