Не як у кіно, але близько
Соломія обожувала мелодрами та мріяла, щоб її життя було схоже на екранні історії, де все закінчується щасливо. Та мрії лишалися мріями, а реальність текла сіро й одноманітно у невеличкому селі на Волині.
За Віктора вона вийшла заміч, думаючи, що це кохання. Та Віктор, вітряний та непостійний з юності, не змінився. Привів дружину до свого старого батьківського дому, а через три роки оголосив:
— Їду до міста. Живи, як знаєш. Тісно мені тут, духа бракує.
— Віть, ти про що? У нас же все гаразд, — здивувалася Соломія, не розуміючи, що відбувається.
— У тебе гаразд, а в мене ні…
З цими словами він пішов, забравши паспорт та старий рюкзак із речами. Село загуло чутками, сусідки шепотіли:
— Віктор кинув Соломію, подався до міста. Мабуть, там у нього інша з’явилась.
Соломія мовчала. Не плакала, не скаржилась, лишалася у Вікторовій хаті. Іти їй було нікуди — у батьків тісно, сестра з родиною займала все місце. Дітей у неї не було.
— Мабуть, Бог вирішив, що Віктор — не батько, тому й не дав мені дитини, — думала вона, дивлячись на сусідських дітей.
Кожного вечора, закінчивши справи, Соломія сідала перед телевізором. Дивилася серіали, де кипіли пристрасті та руйнувалися долі. Пропускала все через себе, а потім ворочалася у ліжку, не здатна заснути.
Новий день починався з клопотів: нагодувати свиню, курей, телятко Білку, прив’язати його за городом — у стадо не відпускала.
— Соломіє! — гукнула сусідка. — Твоя Білка зірвалась, по селу несеся!
— Де?! — вискочила вона за ворота. Телятко бодяло сусідський паркан, намагаючись зачепити новенькі ріжки.
— Білко, Білко, — умовляла вона, простягаючи хліб. Теля мотало головою. — Та щоб тебе! — з гнівом вигукнула Соломія. Білка рвонула вбік, розігнавши сусідських гусей.
Невідомо, скільки б вона ганялася, якби не механік Тарас. Він спритно вхопив мотузку, підтягнув теля до паркану та прив’язав. Соломія дивилася на його сильні руки, на м’язи, що виступали під потертою сорочкою. Раптом їй захотілося, щоб ці руки обняли її, пригорнули до грудей.
Вона відігнала думку:
— Що це зі мною? Немов дівчинка, пестощів захотіла.
Засоромилась. Тарас — однокласник, рудий, завжди посмішкуватий жартівник. Живе з Оленою, сильною жінкою, по сусідству. Він їй не потрібен.
— Ніколи такого до нього не відчувала, — подумала вона, відводячи погляд.
З Віктором вона розлучилася відразу, як він утік. Залицянці були, навіть заміж кликали, та ніхто не подобався.
Тарас витирав руки травою, а Соломія раптом сказала:
— Заходь у двір, руки помієш.
Він мовчки пішов за нею. Вона спиною відчувала його погляд.
Помітила, що Тарас дивиться на неї інакше, й здивувалася:
— Що з ним?
Він вимив руки, витер рушником, ще раз подивився на неї — вагомо — і пішов.
З того дня між ними ніби простягнулася невидима нитка. Коли Тарас проходив повз, Соломія червоніла. Він став ходити через її двір, хоча раніше так не робив. Соломія почала вставати рано, полоти город у світанковій прохолоді — так вона себе переконувала. Але знала: чекає зустрічі з Тарасом. Їхні погляди зустрічалися, і в його очах горів щирий інтерес, майже захоплення.
Вона гнала думки, боялася Олени:
— Побачить — лихо. Осоромить на все село.
Та Тарас все ходив, дивився палко. Соломія відповідала ніжним поглядом та ледь помітною усмішкою. Їй здавалося, що їхня історія — як у серіалі, без кінця й ясного фіналу.
Одного разу вона підмітала двір:
— Здоровенькі були, Соломійко, — почувся знайомий голос. Віктор так її називав.
Соломія обернулась. Колишній чоловік стояв перед нею: та сама нахабна посмішка, косий погляд блакитних очей, щетина.
— Повернувся… Приймеш?
— Що, місто не сподобалося?
Серце не здригнулось. Кохання не було, або вигоріло. Двері в її душі захлопнулися, коли він поїхав за «красивим життям», кинувши її.
Віктор повернувся у свій дім. Соломії йти було нікуди, довелося впустити. Вночі вона замкнула двері у свою кімнату, присунувши шафу. Віктор влаштувався у іншій половині. Удома майже не бував, пропадав із друзями.
Тарас ходив похмурий. Та одного разу побачив, як Соломія лізе через вікно, і все в ньому закипіло:
— Значить, не прийняла його.
Зранку Соломія, вилазячи через вікно, вперлася у щабель. Під вікном стояли дві збиті дощечки.
— Хто це зробив? — здивувалася вона. — Та не Віктор же, у нього часу нема.
Тарас вночі збив опору, щоб їй було зручно. З Оленою він не був одружений,Тарас обняв її міцніше, і вона відчула, що нарешті знайшла те, про що так довго мріяла.