Ще влітку ця лавка у сквері на Лук’янівці гула від сміху: школярі їли морозиво, сперечалися про фільми та ігри. Восени сюди заходили будівельники у пилових помаранчевих жилетках — перекусити, обговорити, хто звільнився, хто одружився, хто втомився. А тепер — лютий. Сірий, крижаний, німий. На лавці — нікого. Тільки Оксана. Загорнута в шарф, ніби в кокон, схована від усього світу.
Вітер зривав з дерев останні замерзлі листя, свистів у вухах, пробирався до лопаток. Але вона не рухалася. Сиділа, втупившись у асфальт перед собою. Ніби там, під шаром солі та льоду, була відповідь. Сенс. Або хоча б пауза.
Поруч на лавці — пакет. Від йогурта. Сніданок, проковтнутий на автоматі, без смаку, без бажання. До прийому у лікаря залишалося сорок хвилин. Іти туди не хотілося. Повертатися додому — тим більше. Їй взагалі нікуди було йти. Вона просто хотіла сидіти. Щоб ніхто не торкався. Не питав. Не дивився.
Учора в поліклініці сказали: «Нічого серйозного. Невроз. Перевтома. Треба відпочити». Лікар говорив із звичною відстороненістю. Медсестра шелестіла паперами. А Оксана сиділа, ківала. Як завжди. Як вдома, як на роботі. І вийшла, не знаючи, куди тепер. Вона більше не відчувала себе всередині життя. Тільки зовні. Ніби була по той бік скла, звідки видно, але доторкнутися не можна.
Кожного ранку прокидалася з грудкою в горлі та бажанням зникнути. Не померти. А саме — зникнути. Стати невидимою в натовпі, у вагоні метро, у довгих коридорах школи. Щоб ніхто не питав: «Де ти була?», «Чому не телефонувала?», «Чого ти така тиха?»
Вдома — син-підліток. Розмови зводилися до двох слів: «Поїв?» — «Так». Чоловік — майже мовчить. Мовчить так, що між ними немов стіна виросла. Сіра, глуха, непробивна. Навіть погляд не прослизне. Вони не сварилися. Просто — перестали. Ніби кохання видихлося, а на її місці залишилася порожнеча.
Робота — бухгалтерія у звичайній школі. Ніхто не чіпає. Начебто плюс. Але в цій тиші хотілося кричати. Уголос. До хрипоти. До болю.
Поруч хтось сів на лавку. Дід. Не запитав. Просто сів. Пом’ятий пуховик, в’язана шапка. У руках — стара газета, зім’ята, як рукавички після зими. Він розгорнув її, буркнувши, ніби боровся з вітром. Прочистив горло:
— Протяг сьогодні. Аж до кісток.
Оксана ледве кивнула. Не дивлячись. Вітер був справді крижаним — але справа була не в ньому.
Минуло ще кілька хвилин.
— А ви чого такі… — він зробив паузу, — ніби не звідси?
Вона усміхнулася. Вперше за два дні.
— Я… звідси. Просто ні з ким говорити.
— Так, — кивнув він. — Розумію. Після дружини теж так було. Навколо — усі є, а поряд — нікого. Потім наче пройшло. Сам не зрозумів — чи до собаки звик, чи душа висохла. А може, навчився говорити сам із собою. На лавці — легше.
Оксана повернула голову.
— А скільки ви вже самі?
— Років вісім. Спочатку рахував. Потім — перестав. Пам’ятаю тільки її день народження. Свій — вже ні.
Вона дивилася на нього. Звичайне обличчя. Зморшки біля очей. Погляд — теплий. НевимВін мовчав, але в цьому мовчанні було більше розуміння, ніж у всіх словах світу.