**Танок для двох: історія, що почалася з гіпертонічного кризу**
Оксана Ігорівна приїхала до невеличкого санаторію в Карпатах, сподіваючись нарешті відпочити по-справжньому — без роботи, дзвінків та турбот. Але відпочинок почався з неочікуваного повороту: у коридорі на неї налетіла молода жінка у білому халаті, налякана й розгублена.
— Допоможіть, будь ласка! Чоловікові в сусідньому номері погано! Покличте лікаря!
— Я лікар, — миттєво відреагувала Оксана. — Ведіть.
У кімнаті на ліжку лежав блідий чоловік. Вона швидко взяла ситуацію під контроль: поміряла тиск, зрозуміла, що це гіпертонічний напад, дала ліки.
— Усе гаразд, — сказала вона, коли до кімнати вбігли черговий лікар і медсестра. — Тиск піднявся, але нічого критичного. Я вже дала потрібне.
— Ви… ви тут працюєте? — здивовано запитав чоловік, приходичи до тями.
— Ні, відпочиваю. Принаймні, сподівалася на це, — усміхнулася Оксана.
Так вона познайомилася з Богданом Васильовичем — сусідом по поверсі, витонченим, з сивиною на скронях, розумним поглядом і сумною посмішкою.
**Невдалий роман і вечір у альтанці**
Пізніше Оксана побачила, як за вечерею біля Богдана сиділа ефектна блондинка у облягаючій сукні з виразом нудьги на обличчі. За сусіднім столиком одна з пенсіонерок прошепотіла:
— Ця молодиця, мабуть, на його гроші розраховує, та ж здоров’я вже не те. Та й кажуть, що вона з комендантом санаторію закрутила. Ось у дідуся тиск і підскочив.
Оксана слухала кутком вуха. Вона, як ніхто, знала ціну таким історіям. Її власний чоловік колись пішов до молодшої. Покинув її після двадцяти років шлюбу заради «другого дихання» — і ніколи не озирнувся.
Зрада не зробила її злою, але навчила обережності. Робота, діти, тиха сила волі і холодний розум — це допомогло їй вижити. А тепер, багато років потому, діти подарували їй путівку, щоб вона трохи пожила для себе.
Оксана полюбила альтанку в далекому кутку парку. Там було прохолодно, тихо, а листя над головою шепотіло свої історії. Вона сиділа з книгою, коли туди заглянув Богдан.
— Можна присісти? У вас тут справжній райський куточок.
— Звичайно. Тільки, боюся, ваша супутниця вас уже шукає.
— І нехай шукає, — махнув він рукою. — Нехай енергію витрачає не на мене.
**Танці, що змінили все**
Розмова затяглася. Богдан виявився витонченою, цікавою людиною — з добрим почуттям гумору та глибиною в очах. Вони розмовляли до самого обіду, а ввечері домовилися прогулятися вздовж річки.
— А як ви ставитеся до танців, Оксано Ігорівно? — несподівано запитав він.
— Колись дуже їх любила…
— Тоді ходімо! Поруч з моїми ровесницями з їдальні ми з вами здамося молодими.
Вона сміялася. Сміялася й танцювала. І дивувалася, наскільки легко стало на душі.
Після того вони зустрічалися щодня. Іноді до них приєднувалася та сама блондинка, Наталя. Але їй явно було нудно. Теми розмов їй були незрозумілі, а жарти — «занадто розумні».
**Ревнощі як сигнал до кінця**
Одного разу Оксана почула скандал у сусідньому номері. Жіночий голос істерично кричав:
— Ти весь час із цією старою лікаркою! Мені тут більше робити нічого!
Оксана усміхнулася. «Стара» — це кумедно. Особливо з вуст дівчини, якій бракувало і грації, і розуму.
Вранці Наталя від’їхала. Богдан нарешті зітхнув з полегшенням.
Але Оксана досі не розуміла: навіщо їй усе це? Може, дружба? Може, просто вдячність? Чи він шукає поруч лікаря на випадок чогось?
Та жодного разу за ці дні він не заговорив з нею про здоров’я. Не просив поради.
**Сімейний день — день відкриттів**
У неділю до Оксани приїхали діти. Син з дружиною, дочка з малюками. Вони влаштували пікнік за територією санаторію. Богдан спостерігав здалеку.
Оксана запросила його приєднатися. Представила як сусіда. Він легко влився у коло, допомагав із мангалом, сміявся, слухав.
Ввечері, коли всі роз’їхалися, вони зустрілися біля входу в санаторій.
— Ви якась сумна. Усе добре?
— Просто діти поїхали. Завжди трохи боляче.
— У вас чудові діти, Оксано. Я вам по-доброму заздрю. У мене з сином все… інакше. Його мати загинула, коли йому було десять. Після аварії. Я вижив, вона — ні. Він жив з моїми батьками. А я намагався забутися: спочатку гулянки, потім робота. Більше не хотів одружуватися. Навіщо? Потім знаходилися жінки на кшталт Наталі…
— Я розумію.
— З першого дня, як побачив вас, подумав: якби моя дружина залишилася живою, вона була б такою, як ви.
— Не знаю… Я вже не та, щоб вірити в чоловіків. Забагато— Іноді досить знайти лише одного, котрий змінить усе.