Отже, слухай сюди… Не як у серіалі, але все ж таки щось подібне.
Катерина обожувала мелодрами і мріяла, щоб її життя було схоже на ті екранні історії, де все закінчується щасливо. Але мрії так і лишалися мріями, а реальність тягнулася сірою низкою в маленькому селі на Житомирщині.
За чоловіка взяла Петра, думала — то кохання. Але Петро, який і змалку був вітрогоном, не змінився. Поселив дружину у своєму старому хаті, а через три роки так і каже:
— Їду у Київ. Живи як знаєш. Тут мені тісно, душа волі просить.
— Петре, ти про що? У нас же все добре… — збентежилась Катерина, не розуміючи, що коїться.
— У тебе добре, а в мене — ні.
І з цими словами він пішов, забравши паспорт і старий рюкзак. Село загуло: сусідки пошепки переказували:
— Петро Катрусю кинув, подався у місто. Мабуть, там у нього інша знайшлася…
Катерина мовчала. Не плакала, не скаржилась, жила далі у Петровій хаті. Їхати було нікуди: у батьків тісно — сестра з родиною, місця нема. Дітей у неї не було.
— Мабуть, Бог вирішив, що Петро — не батько, тому й не дав дитини, — думала вона, дивлячись на сусідських малят.
Кожен вечір, закінчивши справи, Катруся сідала перед телевізором. Дивилася серіали, де кипіли пристрасті й руйнувалися долі. Пропускала все крізь себе, а потім крутилася у ліжку, не маючи сил заснути.
Новий день починався з турбот: нагодувати свиню, курей, телятко Білку, прив’язати його за городом — у стадо не пускала.
— Катрусю! — гукала сусідка. — Білка твій відв’язався, по селу скаче!
— Де?! — вискочила вона за ворота. Теля гасало біля сусідського тину, намагаючись зачепити новенькі ріжки.
— Білко, Білко, — умовляла вона, простягаючи хліб. Теля мотало головою. — Та щоб тобі! — з досадою крикнула Катерина. Білка рвонув убік, розігнавши сусідських гусей.
Не знати, скільки б вона ганялася, якби не механік Ярослав. Він спритно піймав мотузку, підтягнув теля до паркану й прив’язав. Катерина дивилася на його міцні руки, на м’язи, що виглядали крізь поношену сорочку. Раптом їй захотілося, щоб ці руки обійняли її, притиснули до грудей.
Вона відігнала думку:
— Що це зі мною? Ніби дівчинка, що випрошує ласки.
Засоромилася. Ярослав — її однокласник, рудий, завжди усміхнений жартівник. Живе з Ганною, міцною жінкою, по сусідству. Він їй не потрібен.
— Ніколи такого до нього не відчувала, — подумала вона, відводячи погляд.
З Петром розлучилася одразу, як він утік. Залицяльники були, навіть заміж запрошували, але ніхто не подобався. Жила сама, недоолюблена.
Ярослав витирав руки травою, а Катерина раптом сказала:
— Заходь у двір, руки помиєш.
Він мовчки пішов за нею. Вона спиною відчувала його погляд.
Помітила, що Ярослав дивиться на неї інакше, і здивувалася:
— Що з ним?
Він помив руки, витер рушником, ще раз глянув на неї — значуще — і пішов.
З того дня між ними ніби простягнулася ниточка. Коли Ярослав проходив повз, Катерина червоніла. Він став ходити через її двір, хоча раніше так не робив. Катруся почала вставати раніше, полоти город на світанку — так вона себе переконувала. Але знала: чекає зустрічі з Ярославом. Їхні погляди зустрічалися, і в його очах горів щирий інтерес, майже захоплення.
Вона відганяла думки, боялася Ганни:
— Побачить — лихо. На все село осоромить.
Але Ярослав все ходив, дивився палко. Катерина відповідала ласкавим поглядом і ледь помітною усмішкою. Їй здавалося, що їхня історія — як у серіалі: без кінця і чіткого фіналу.
Одного разу вона підмітала двір:
— Здоровенькі були, Катрусю, — почувся знайомий голос. Петро так її називав.
Катерина обернулася. Колишній чоловік стояв перед нею: та ж нахабна посмішка, жартівливий блиск блакитних очей, щетина.
— Повернувся… Приймеш?
— Що, місто не сподобалось?
Серце не здригнулося. Кохання не було, або вже згасло. Двері в її душі зачинилися, коли він поїхав за «красивим життям», кинувши її.
Петро повернувся у свій дім. Катерині їхати було нікуди, довелося впустити. Вночі вона замкнула двері у свою кімнату, підсунувши шафу. Петро влаштувався у іншій частині хати. Майже не бував вдома, пропадав із друзями.
Ярослав ходив похмурий. Але одного разу побачив, як Катерина вилазить через вікно, і всередині в ньому закипіло:
— Значить, не прийняла його.
Вранці Катерина, вилазячи через вікно, наштовхнулася на сходинку. Під вікном стояли дві збиті дощечки.
— Хто це зробив? — здивувалася вона. — Не Петро ж, йому неколи.
Ярослав вночі зколотив опору, щоб їй буВони так і жили — разом, міцно та щасливо, а Петро через рік знову зник, тільки цього разу назавжди.