«Мені 67, і я живу сама. Благаю дітей забрати мене до себе, але вони відмовляються. Не знаю, як жити далі…»
«Мені 67, і я сама у цій хаті. Чоловік пішов у вічність давно, а як із цим справлятися — не розумію. Просила сина з родиною заселитися до мене (він має троє дітей), але невістка сказала «ні». Мабуть, бояться, що я їм борщ пересолю?»
У великих містах, як от Київ чи Львів, самотність лягає важким каменем. Натовпи людей на вулицях — та й годі, особливо літнім. У цьому віці знайомитись — то як квіти сіять у грудні: може й проростуть, але не факт.
«Мені 67, і я сама в своїй хрущовці на Оболоні. Працюю, бо робота рятує від нудьги. Але останніми роками живу, наче за програмою: сніданок, робота, телевізор, сон. Ні радості, ні кольору — все, як у старому фільмі без кінця».
«Хобі? Ну… хобі — це коли молоді. Я ж уже стара, мені би тільки внуків няньчити. Але невістка каже, що їм і так тісно в їхній двокімнатній».
«Думала до доньки — вона у мене золото! Але й там своя родина, робота, турботи. Хоч чайком мене завжди почасту́ють, баньки з сиром спекчуть… Але потім знову до своєї пустки. І чим веселіше у них, тим сумніше повертатись…»
Наша героїня — Марія Іванівна (не Валя, як у оригіналі, бо це ж українська історія!). Вона застрягла в колі самотності, але вже моргає лампочкою надії: може, ще не все втрачено?
«Відсутність інтересів — це не норма, а тривожний дзвіночок», — каже психолог.
67 років — це не кінець, а швидше друга молодість. Діти не винні, що не хочуть жити з мамою. У них свої звички, графіки і любов до простору.
«Марії Іванівні варто зрозуміти: щастя — це не лише онуки на колінах. У Києві повно кружків — від вишивання до зумби для пенсіонерів! Можна й на прогулянку до Софіївки — авжеж, не одна, а з новими знайомими».
Психолог має рацію: якщо діти не проти бабусиних візитів, але не хочуть спільного життя — не варто змушувати. Краще використати цей час для себе!
У літах є перевага — нарешті можна робити те, на що завжди не вистачало часу. Одна бабуся з Подолу в 70 розпочала блог про соління огірків, інший дідусь із Чернігова взявся за гончарство. А от лежати з пультом від телевізора — це програма-мінімум, а не життя.
Діти й онуки — це добре, але й вони мають бути уважнішими. Іноді достатньо просто подзвонити й завітати на вишневий пиріг. Для людини похилого віку така дрібниця — немов промінІ ось одного дня Марія Іванівна здивувала всіх — вона купила собі квиток на майстер-клас з писанкарства, де познайомилась з бабусями, які, як виявилось, теж мріяли колись співати у хорі.