У мене є знайома, Олена, їй 70 років. Нещодавно її вдарив інсульт, і вона опинилась у лікарні в одному з районів Чернігова. Точні причини події мені невідомі — чи то вік, чи то нездоровий спосіб життя: неправильне харчування, мало прогулянок на свіжому повітрі, а може, й те, й інше.
Її син, Дмитро, уже кілька років живе в іншому місті, у Львові, за тисячу кілометрів від Чернігова. У нього своя родина — дружина та двоє дітей. Коли Олена потрапила до лікарні, сусіди викликали швидку. Далекі родичі дізнались про подію і тепер навідують її, приносячи ліки та слова підтримки. Олена повільно одужує, але поки не може встати з ліжка.
Дмитро подзвонив лише раз. Переказав гроші на ліки — і на цьому його участь закінчилась. Він не приїхав, не запитав, як справи у матері. У нього, бачите, свої проблеми, які потребують термінового вирішення. Йому байдуже, що відбувається з матір’ю. «Чим я можу допомогти, якщо приїду?» — сказав він комусь із родичів. На його думку, гроші — це все, що від нього потрібно.
Далекі родичі, навпаки, щодня приходять до лікарні. Вони купують необхідні ліки, розпитують Олену про самопочуття, уточнюють у лікарів усі деталі, щоб зрозуміти, як йдуть справи. Їхня турбота — єдине, що підтримує жінку в ці важкі дні.
І ось я запитую себе: що ми, матері, робимо не так, якщо наші діти так ставляться до нас? Я впевнена, що ставлення дітей до батьків — це відображення того, як ми їх виховували. Вони дивляться на нас, вбирають наші слова, вчинки, цінності. Якщо ми були холодні чи несправедливі, то не варто дивуватися, що отримуємо у відповідь байдужість.
Я переконана: немає поганих дітей чи онуків, є лише батьки, які не змогли дати правильний приклад. Хочеш бути гарним батьком — показуй це своїми діями. Якщо дитина бачила, як матер дбає про власну матір, вона засвоїть цей урок. Але в випадку з Оленою все було інакше. Дмитро не бачив, щоб його мати підтримувала зв’язок із власною матір’ю останні роки її життя. Олена відвернулась від рідної матері, і тепер її син повторює цей шлях.
Життя — як бумеранг: все, що ми робимо, повертається до нас. І, як не дивно, у цьому є своя справедливість. Олена, лежачи на лікарняному ліжку, оточена чужими людьми, а не рідним сином, тепер пожинає плоди свого минулого. Це гірко, але, можливо, це шанс задуматися — для неї та для всіх нас.