Дмитро вийшов на ґанок батьківської хати, глибоко вдихнув тепле вечірнє повітря села та сів на стару лавку, яка заскрипіла під ним, як у далекому дитинстві. За хвилину до хати неспішно підійшов Олесь. Той самий друг, з яким вони ріс пліч-о-пліч, але багато років тому щось пішло не так…
“Ну, як справи?” — по-чоловічому поплескав Дмитра по плечу Олесь.
“Та нічого, — злегка усміхнувся Дмитро. — Працюю, купив квартиру у місті”.
“Круто, — схвально кивнув Олесь. — Ти завжди був розумніший за мене”.
“Та годі! — махнув рукою Дмитро. — Батьки розповідали, що в тебе найкращий дім у селі. Сусіди, мовляв, з тебе приклад беруть”.
“У тебе теж непогано — своя квартира є. Купив не гірше, ніж я збудував”.
Вони зареготали. А потім — немов за старою звичкою — пішли до Олеся. Дістали хліб, яйця, ковбасу. Поставили пляшку домашнього вишняка. Випили по чарці, скривилися — п’ють рідко.
І раптом Олесь промовив:
“Слухай… А Оленка… Ти знаєш?”
Дмитро зніяковів:
“Що?”
“Видалася заміж. За одного… із сусіднього села. Тепер у нашій школі вчить дітей”.
“Оленка? — перепитав Дмитро, і щось стиснуло його в грудях. — Не знав…”
“Я теж спочатку не вірив. Думав — забуду… Але три дні на тракторі просидів — не забулося. Розумієш?”
Він знову налив. Випили, а потім сиділи мовчки, дивлячись у свої чашки з чаєм.
Раптом обидва підняли погляд і голосно засміялися — так, як сміялися в дитинстві. До сліз, до гикавки.
“Ось воно як вийшло, — витер очі Олесь. — Скільки років через неї… а воно так повернулося”.
“Та, — кивнув Дмитро. — Турнір влаштували. Хто крутіший, хто витрималіший, хто голосніший. А вона — раз, і пішла собі з іншим”.
“Молодець вона, — несподівано сказав Олесь. — Вибрала по-своєму. А ми ж старалися…”
“Ну так, — замислено промовив Дмитро. — Але ж, по суті, не даремно. Ти дім збудував, я в лікарні відділенням керую. Обидва чогось варті”.
“Ось саме! — оживився Олесь. — Нам по двадцять дев’ять. Життя тільки починається!”
“А ти перший почав, — нагадав Дмитро.
“Може. Але ти продовжив. Розумник, бисів син”.
“Значить, я був не менш дурним. Обидва, — усміхнувся Дмитро.
“А пам’ятаєш, як після школи вона сиділа на лавці і дивилася на нас однаково? Ні тобі, ні мені — нікому”.
Знову замовкли. Згадували.
З Олесем Дмитро був знайомий ще з пологового — народилися в один тиждень. Росли поруч, жили через паркан. Разом грали, в одній школі вчилися, за однією партою сиділи. До дев’ятого класу були нерозлучні.
А потім у класі з’явилася Оленка.
Вона ніби виросла за літо. З дівчинки на велосипеді перетворилася на струнку панянку з довгою русою косою. І все змінилося. Друзі стали суперниками.
Олесь тягнувся до техніки, колупався у батьковому тракторі. Дмитро — до книжок і тварин. Один пішов у поля, інший — у лабораторію.
А Оленка дивилася на обох тим самим поглядом, від якого серце вискакувало з грудей.
Після школи Дмитро поїхав у місто вчитися, а Олеся взяли до бригади. Оленка вступила заочно і з’являлася то в одного, то в іншого. Приносила новини: хто заробив більше, хто отримав підвищену стипендію. Але ні з ким так і не зблизилася.
Навіть армія не помирила друзів. Вони стали чоловіками, кожен на своєму шляху. Олесь збудував дім, купив перше в селі авто. Дмитро став лікарем, захистив дисертацію. Але при всьому цьому — обидва були вільними. Обидва — все ще самотні. Все ще тримали в серці спогад про ту дівчину з русою косою.
І ось, сидять зараз на кухні, втомлені, з затемненими від часу очима — і сміються. Гірко і світло.
“А знаєш, добре, що вона вийшла заміж, — нарешті сказав Дмитро. — Серйозно. Може, він її справді кохає”.
“Може… — тихо відповів Олесь. — Сподіваюся. Інакше… Намарно все”.
Помовчали. Потім Олесь вдарив долонею по столу:
“Знаєш що? Давай відсвяткуємо. За неї. За нас. За те, що життя триває”.
“Ага, — усміхнувся Дмитро. — За те, що ми досі поряд. І не вороги”.
Олесь налив по останній.
“За Оленку”.
“За Оленку”.
Склянки дзенькнули. А за вікном вечір змінювався ніччю. Над старою лавкою схилилися два силуети — вже не хлопці, але й не старці. Просто двоє, кого життя звело одного разу — і вже не розвело.
А Оленка… Що ж, хай буде щаслива. Вона того варта.