Щоденник: Розбиті крила кохання, або Коли минуле стукає у двері
Сьогодні я повернулася додому раніше. Проект, над яким працювала без відпочинку, нарешті здали, і я вирішила зробити приємне собі та чоловікові – Ярославу. Зайшла до магазину, купила його улюблені смаколики — сир, фрукти, морепродукти. Наспівуючи, піднімалася сходами.
– Ярославе, ти вдома? – гукнула я, помітивши його черевики та куртку в передпокої.
Тиша. Ні телевізора, ні кроків, ні звичного: «О, ти вже тут! Що купила?»
Мене це насторожило. Поставивши пакети на підлогу, пройшлася кімнатами. Усюди валялися речі чоловіка — сорочки, шкарпетки, ремінь. У спальні нарешті знайшла його. Він стояв спиною до мене, біля відчиненої шафи, в одній руці — сумка, в іншій — сорочки.
– Ось ти де! Я приготую вечерю, – весело сказала я, але голос тремтів. – Знову у відрядження?
Ярослав обернувся. Його обличчя було дивно спокійним. Він підійшов, узяв мене за руки.
– Оленко, іди поки на кухню. Приготуй. Я зараз підійду. Треба дещо пояснити.
Я нічого не розуміла, але пішла.
На кухні руки тремтіли, ноги не слухалися. Увімкнула духовку, почала готувати його улюблену запечену рибу, нарізала свіжий салат, розклала сир. Трохи заспокоїлася. «Мабуть, знову надумала собі», – намагалася переконати себе.
Але десь глибоко вже розгорялася передчуття бурі.
Минуло хвилин двадцять. Із спальні – тиша. Тоді я відчинила вікно – у кімнату ворвався теплий вітерець. А потім, майже беззвучно, за спиною з’явився Ярослав. Він обійняв мене ззаду.
– Вечеря готова, – тихо промовила я, збираючись обернутися. Але він не відпустив. Навпаки, притиснув міцніше.
– Оленко… Ти завжди була розумною. Тактомірною. Сподіваюся, зрозумієш і зараз. Я йду.
Час зупинився.
– Це сильніше за мене… Пробач.
Він довго вагався, мучився, не наважувався. Півроку розривався між минулим і сьогоденням. Але сьогодні все остаточно вирішилося.
– Ти – чудова. Добра. Розумна. Але я не люблю тебе. Кохав, мабуть. Або думав, що кохаю…
Він різко відійшов, схопив сумку і вибіг, залишивши мене в ступорі. За моєю спиною охолоджувалася приготована з любов’ю їжа.
Я так і стояла – з порожнім поглядом, у тиші, наповненій спустошенням.
Ніч не спала. Плакала, вила в подушку, вдивлялася в стелю. Вранці ледве почала дрімати, як почула дзвінок у двері.
На порозі стояв Ярослав. У тому самому, у чому пішов. Поруч – струнка білявка з холодними блакитними очима.
– Це Ганна, – промовив він. – Пам’ятаєш, я розповідав про свою шкільну любов?
Так, я пам’ятала. Саме після неї він був розбитий. Саме після її зради я збирала його по шматочках, коли ми вперше зустрілися на парковці біля магазину. Він тоді ледь не в’їхав у мою машину.
Я забрала його у своє життя, дала турботу, ніжність, дім. А він… повернувся до тієї, хто колись його покинув.
– Ми зустрілися знову, – продовжував Ярослав. – Ганна розлучилася. Ми почали спілкуватися. Я їздив до неї, коли казав тобі, що у відрядженні…
– Навіщо ви прийшли?
– Щоб ти почула правду від мене, а не від інших. Ганна хотіла подякувати тобі. За те, що ти підтримала мене тоді. – Вона мовчки кивнула.
– Ти ж хочеш, щоб я був щасливим, правда? – спитав він, заглядаючи у вічі.
Я мовчки захлопнула двері перед його обличчям.
– Ну чим? Ну чим вона краща за мене? – ридала я в обіймах подруги Іринки. – Так, вона гарна. Ефектна. Але ж вона ж його зрадила, кинула! А тепер повернулася – і він усе пробачив!
Іринка хотіла нагадати: «Я ж попереджала. Не зв’язуйся з чоловіком, у якому ще живе минуле». Але промовчала. Лише гладила мене по плечу і шепотіла:
– Все мину– Все минуне, і настане новий день.