— Синку, в тебе буде дім. Лиш, благаю, піклуйся про свою хвору сестру. Її не можна кинути, — прошепотіла мати.
— Послухай мене, сину… — ледве чутно видихнула вона.
Кожне слово давалося їй із болем. Хвороба невблаганно кравла її життя. Вона лежала у ліжку, виснажена, майже прозора. Дмитрові здавалося, що це не його мати. Колись вона була високою, повною сил, із доброю усмішкою. А тепер…
— Синку, благаю, не кидай Олену… Вона потребує турботи. Вона не така, як усі… Але вона наша… Обіцяй мені… — мати несподівано міцно стиснула руку Дмитра. Звідки в ній стільки сили, подумав він.
Дмитро зморщився. Його погляд мимоволі ковзнув до старшої сестри, Олени, яка сиділа в куті їхньої маленької квартири у Львові. Їй було вже за сорок, а вона все гралася з лялькою, приспівуючи щось незрозуміле. Усміхалася, ніби попереду чекало свято, а не прощання з матір’ю.
У Дмитра було вдале життя: власна будівельна фірма, дорогий позашляховик, просторий дім над Дніпром. Але в цьому домі не було місця для Олени. Його діти лякалися її дивної поведінки, а дружина, Марія, називала її «божевільною». Хоча Олена була тихою, безневинною, ніколи нікого не чіпала.
— Ну… знаєш… у мене сім’я… а Олена… вона… — промимрив Дмитро, намагаючись визволити руку зі слабкого, але міцного матерного обійму.
— Сину, батьківський дім дістанеться тобі… А для Олени я залишила трикімнатну квартиру. Усе вже оформлено.
— Звідки гроші?! — Дмитро і його дружина переглянулися, приголомшені. Їхні обличчя навіть просвітліли від цієї новини.
— Я доглядала за літньою вчителькою… Носила їй їжу, ліки… Мені було її шкода, вона була доброю. Я не сподівалася, що вона залишить мені свою квартиру. Я переписала її на Олену, щоб у неї був свій куток. Але ти… ти наглядай за нею, благаю… Потім ця квартира дістанеться твоїм дітям чи онукам… Хто знає, скільки вона проживе…
Вони попрощалися з матір’ю. Вона померла тієї ж ночі.
Олена, здавалося, не розуміла, що залишилася сиротою. Дмитро відразу забрав її до себе й почав ремонт у тій трикімнатній квартирі.
— Навіщо Олені така велика квартира? Нехай поки живе з нами. А туди знайдемо мешканців, — із запалом поділився він планами з дружиною.
Марія спочатку не заперечувала. Олена не створювала клопотів: цілими днями гралася з ляльками чи перебирала свої речі у шафі, завжди з усмішкою. Але її дивакуватість лякала. «Сьогодні вона тиха, а що буде завтра?» — шепотіла Марія чоловікові.
«Потерпи трохи», — благав Дмитро. Але через півроку після смерті матері він, за допомогою знайомого нотаріуса, переписав на себе і батьківський дім, і трикімнатну квартиру сестри. Олену він умовив підписати якісь папери, не пояснюючи, що це.
З цього моменту життя хворої сестри перетворилося на пекло.
Коли Дмитро був на роботі, Марія знущалася над Оленою. Вона обзивала її, замикала у кімнаті на цілий день, не відпускала навіть влітку на вулицю. Іноді замість їжі ставила перед нею миску з котячим кормом, кричала, доводячи бідну жінку до сліз. Одного разу Марія по!