— Сину, у тебе буде дім. Лише, благаю, піклуйся про свою хвору сестру. Її не можна кинути, — прошепотіла мати.
— Послухай мене, сину… — ледь чутно видихнула вона.
Кожне слово давалося їй із трудом. Хвороба невблаганно забирала її життя. Вона лежала у ліжку, виснажена, майже прозора. Олегові здавалося, що це не його мати. Раніше вона була високою, повною сил, з доброю посмішкою. Але тепер…
— Сину, благаю, не кидай Оксану… Її треба берегти. Вона не така, як усі… Але вона наша… Пообіцяй мені… — мати з несподіваною силою стиснула руку Олега. Звідки в ній стільки міці, подумав він.
Олег зморщився. Його погляд мимоволі ковзнув до старшої сестри, Оксани, яка сиділа в кутку їхньої невеликої квартири у Львові. Їй було вже за сорок, а вона все гралася з лялькою, приспівуючи щось незрозуміле. Посміхалася, ніби попереду її чекало свято, а не прощання з матір’ю, що вмирала.
В Олега було влаштоване життя: власна будівельна фірма, дорогий позашляховик, просторий будинок на березі Дніпра. Але в тому будинку не було місця для Оксани. Його діти лякалися її дивної поведінки, а дружина, Галина, називала її «божевільною». Хоча Оксана була тихою, безневинною, ніколи нікого не чіпала.
— Ну… знаєш… у мене сім’я… а Оксана… вона… — пробурмотів Олег, намагаючись визволити руку зі слабкого, але міцного матерного обійму.
— Сину, батьківський дім дістанеться тобі… А для Оксани я залишила трикімнатну квартиру. Все вже оформлено.
— Звідки гроші?! — Олег і його дружина переглянулися, приголомшені. Їхні обличчя навіть прояснилися від цієї новини.
— Я доглядала за літньою вчителькою… Носила їй їжу, ліки… Мені було її шкода, вона була доброю. Я не очікувала, що вона залишить мені свою квартиру. Я переписала її на Оксану, щоб у неї був свій куток. Але ти… ти наглядай за нею, благаю… Потім ця квартира дістанеться твоїм дітям або онукам… Хто знає, скільки вона проживе…
Вони попрощалися з матір’ю. Вона померла тієї ж ночі.
Оксана, здавалося, не розуміла, що залишилася сиротою. Олег одразу забрав її до себе і почав ремонт у тій самій трикімнатній квартирі.
— Нащо Оксані така велика квартира? Нехай поки живе з нами. А туди знайдемо мешканців, — із захопленням поділився він планами із дружиною.
Галина спочатку не заперечувала. Оксана не створювала клопотів: цілими днями гралася з ляльками або перебирала свої речі у шафі, завжди з посмішкою. Але її дивакуватість лякала. «Сьогодні вона тиха, а що буде завтра?» — шепотіла Галина чоловікові.
«Терпи трохи», — просив Олег. Але за півроку після смерті матері він, за допомогою знайомого нотаріуса, переписав на себе і батьківський дім, і трикімнатну квартиру сестри. Оксану він умовив підписати якісь папери, не пояснюючи, що це.
З того моменту життя хворої сестри перетворилося на пекло.
Коли Олег був на роботі, Галина знущалася над Оксаною. Вона обзивала її, замикала в кімнаті на цілий день, не випускала навіть улітку на вулицю. Іноді, замість їжі, ставила перед нею миску з котячим кормом, кричала, доводячи бідну жінку до сліз. Одного разу Галина вдарила Оксану по обличчю. Та так злякалася, що не втрималася і… обмочилася.
— Ти не лише божевільна, а ще й нетримаєтьсяш?! Геть з мого дому, бачити тебе не хочу! — верещала Галина.
Вона зібрала Оксанині речі у сміттєвий мішок і викинула за ворота.
— Де Оксана? Я її сьогодні не бачив, — запитав Олег, повернувшись увечері та лягаючи до ліжка.
— Пішла! — різко відповіла Галина. — Уявляєш, ця твоя сестра обмочилась посеред кімнати, а потім замкнулася у спальні. Я ледь відчинила, вилаяла її, а вона схопила торбу і втекла. Не буду ж я за нею ганятися! Принцеса образилася… — скривилася вона з презирством.
Олег завмер. Він мовчав, обдумуючи щось, а потім промовив:
— Ну, раз пішла… — і ввімкнув телевізор. — До речі, я знайшов мешканців для тієї трішки.
Ніч була важкою. Олег не заплющив очей до ранку, думаючи про Оксану. Де вона? Чи все з нею гаразд? Адже вона була як трирічна дитина, зовсім непристосована до життя. ЛеНічого не змінилося, крім одного — тепер Олег нарешті зрозумів, як болісно бути тим, кого кинули.