Олив дружину, назвавши її жалюгідною служницею, а коли вирішив повернутися, його чекав несподіваний сюрприз
Марія змалку чула, що жінки в її роді приречені на лихо. Її прабаба втратила чоловіка на війні, бабуся підірвала здоров’я через травму на фабриці, а батько матері кинув сім’ю, коли дівчинці ледве виповнилося три роки. Маринка часто уявляла, що й її шлюб закінчиться драмою. Вона не хотіла цього, але тінь родинного прокляття стояла над нею.
Свого майбутнього чоловіка, Богдана, вона зустріла у невеличкому цеху на околиці Львова, де обидва працювали. Він лагодив верстати, вона розбирала деталі. Їх зблизила спільна їдальня, де під час обідньої перерви вони заговорили. Рішення одружитись прийшло швидко. Вони влаштували скромне весілля й оселилися в її двокімнатній хаті на вулиці Личаківській. Бабуся до того часу вже пішла з життя, і житло стало їхнім спільним домом.
Життя йшло своєю чергою. Спочатку народився син Тарас, потім молодший — Юрко. Незабаром після цього померла мати Марії. Тепер їй доводилося справлятися з побутом і вихованням дітей самій. Вона не нарікала: Богдан заробляв, а її справою було доглядати за домом та синами.
Але через кілька років щось пішло не так. Богдан почав затримуватися на роботі, дедалі частіше згадував молоденьку колегу, яка «допомагала йому з документами». Марія помічала, як він віддалявся: приходив додому лише щоб переодягнутися, а іноді взагалі не ночував. Вона все розуміла, але страх лишитися самотньою з дітьми паралізував її.
— Кини її, подумай про синів, — наважилася вона одного разу сказати.
Богдан промовчав. Ні виправдань, ні крику — тільки холодне мовчання.
Марія продовжувала піклуватися про нього: готувала вечері, прала його сорочки.
— Ти тільки й вмієш, що службувати, — кинув він їй з презирством після чергової спроби поговорити.
Вона вирішила почекати, сподіваючись, що він опам’ятається. Але одного вечора Богдан зібрав речі.
— Не кидай нас, благаю! Не залишай дітей без тата! — ридала Марія.
— Ти лише жалюгідна служниця, — відрізав він, дивлячись на неї з огидою.
Ці слова почули сини. Тарас і Юрко, тісно притулившись на дивані, дивилися, як їхній батько йде. Вони не розуміли, чому так сталось. Може, були недостатньо слухняними? Може, мама зробила щось не так?
Діти бачили все: сльози матері, її спроби тримати себе в руках, її безмежну турботу про них. Вони старалися допомагати: мили посуд, прибирали хату. Марія ж цілком віддалася дітям та роботі. Про нові стосунки вона навіть не думала — сини стали її світом.
Але доля розпорядилась інакше. Одного разу, купуючи продукти у місцевому магазині, Марія впустила пакет гречки. Незнайомий чоловік миттєво підхопив його з підлоги.
— Допомогти донести покупки? — запитав він з посмішкою.
Марія зніяковіла, але він, не чекаючи відповіді, узяв її сумки.
— Та годі, вже сам вирішив, — сказав він, і вони заговорили дорогою додому.
Його звали Олексій. Він був добродушним, з м’яким голосом і легкою кульгавістю. Марія подякувала й попрощалася, не сподіваючись нової зустрічі. Але Олексій почав з’являтися тому ж магазині, ніби спеціально підлаштовувався. Так почалося їхнє знайомство.
Марія підробляла прибиранням під’їздів у своєму будинку. Зазвичай їй допомагали сини, але того дня вона вирішила впоратися сама.
— Може, допоможу? — почувся знайомий голос.
Олексій знову опинився поруч. Він допоміг їй закінчити прибирання, а ввечері Марія запросила його до гостей. Олексій прийшов у охайному костюмі, з букетом білих хризантем і коробкою тістечок.
— Добрий вечір, — сказав він, подаючи солодощі хлопцям.
Тарас, старший син, чомусь понюхав тістечка, і всі засміялися. Напруга розвіялася. За вечерею Марія впустила ложку, а Олексій спритОлексій зловив її в повітрі, і всім знову стало ясно — він завжди буде поруч, коли їм буде важко.