Хіба вам до снахи «мама» звертатись? А ви певні, що справді знаєте, хто вам матір’ю є?
Щоразу, як почую, що хтось називає свекруху чи тещу «мамою», аж мороз по шкірі. Не через злобу чи заздрість. А тому, що для мене це слово — святе. Його не роздають усім поспіль. Мати — це не просто жінка, яка стала родичкою через шлюб. Мати — це та, що годувала, що ночами не спала, плакала від безсилля, але вставала зранку й знову боротися за тебе.
У мене є близька подруга — Оксана. Дружба наша змалку — вона свідком на моєму весіллі була, а я — на всіх її… трьох. Багато ми разом пройшли, і, попри життя, дітей, переїзди — тримаємось одна за одну. Часто жартую:
— Ну що, Оксанко, дочекаємось, поки діти до універів вступлять, і на пенсії в клуб махнемо?
Недавно зайшла до неї по проханню — привезла ліки з аптеки, вона виїхати не могла: машина в ремонті. Подаю пакет, вона киває:
— Це не мені. Мамі погано.
Я всміхнулась, зазирнула у вітальню й майже автоматично вигукнула:
— Добридень, тітко Маріє! Як самопочуття?
І лише коли жінка обернулась, я зрозуміла: це не її мати. Це мати її третього чоловіка. Свекруха. А Оксана з ніжністю називає її «мамою». Як і всіх попередніх.
Згадаю, як було з першими двома. З Миколою — її першим чоловіком — вона з першого дня звала його матір «мамою».
— Ти що, з глузду з’їхала? — прошепотіла я тоді їй на вухо. — Ти ж її не знаєш! Це не твоя мати!
А вона лиш посміхалась:
— Це стратегія. Їй буде приємно. Вона мене прийме. Ну й Микола радий. Усе просто.
Але тій «мамі» було байдуже. Коли Микола пив, ночував Бог знає де, а Оксана дзвонила — вона лише зітхала:
— Ну що ж ти хочеш, доню? Чоловік стомився…
Минуло два роки — розлучення. Дитину народили, та жодна з тих «мам» ні внуком, ні Оксаною не цікавилась.
З другим було інакше. Та свекруха одразу забрала гору:
— Цей хлопчина тобі не потрібен. Віддай куди хочеш, хоч у дитбудинок. Грошей на нього нема.
І знову Оксана називала її «мамою». Аж доки не зрозуміла, що за цим «мама» — лише бездушна жорстокість. Розлучились, на щастя, дітей не мали.
Тепер у неї третій шлюб, і все повторюється. Ті ж лагідні слова. Та ж наївна надія, що якщо казати «мамо», то жінка розтане, стане рідною.
Та ні. Це не працює.
Я знаю, про що кажу. У мене теж є свекруха. І ми з нею… не просто мирно. Ми справді поважаємо одна одну. Можемо по душам поговорити, посміятись, разом черешні збирати чи серіал обговорювати. Але звертаємось одна до одної по імені. І це не заважає нам бути ближчими, ніж деякі рідні.
Бо «мама» — не звернення для користі. Це слово — наче медаль. Його треба заслужити. Його не купиш, не випросиш за вареники чи посмішку. Справжня мати — не та, що прийшла в твоє життя з чоловіком. А та, що прийшла — назавжди.
І так, буває, що свекруха стає ближчою за рідну матір. Таке трапляється. Але це — рідкість. Виняток. А не правило.
Тому, коли я чую:
— Мамо, чаю хочете?
— Мамочко, як самопочуття?
Я ставлю собі те саме питання: це любов? Чи просто звичка вдавати?