Колиска долі
У невеликому приморському містечку, де над хвилями кружляли чайки, Олеся цілий день метушилася на кухні. Готувала смачну вечерю: запікала рибу, картоплю зі свіжими травами, а на солодке спекла улюблений медовик. Втомлена, але задоволена, вона витерла стіл, застелила його вишиваною серпанкою й сіла чекати чоловіка з роботи. Серце билося трохи частіше – сьогодні їй належало розпочати важливу розмову. Нарешті, у замку заскіпляв ключ, і на порозі з’явився Тарас.
— Вітаю, кохана! — посміхнувся він, знімаючи кожух. — Що за нагода? Свято якесь? — кивнув він на багатий стіл.
— Любий, нам треба серйозно поговорити, — тихо, але рішуче сказала Олеся. — Це стосується нашої родини.
Тарас завмер, його усмішка повільні згасла, а в очах мільнув тривожний блиск.
—
— Галино, як ти могла так вчинити? Це ж твій син! — голос Олесі тремтів від обурення.
— Син, і що? — махнула рукою Галина, поправляючи коси. — Я ж не назавжди його віддаю, лише на кілька місяців!
— Ти при своєму розумі? Це ж твоя дитина, твоя кров! — Олеся ледве стримувала сльози.
— Послухай, Олесю, я тобі все пояснила! Якщо тобі так його шкода, забирай небожа до себе! Годі, розмова скінчена. З Яриком за ці місяці нічого не станеться, а я як влаштуюся — одразу його заберу, — різко встала Галина і, грюкнувши дверима, вийшла.
Олеся лишилася сама, приголомшена. Вона не могла повірити, що її рідна сестра здатна на таке. Віддати власну дитину, хоч і на час, до дитбудинку? Це було неймовірно. Але взяти Ярика до себе Олеся не могла.
Вони з Тарасом і двома доньками жили у квартирі свекрухи, Ганни Федорівни. Двокімнатна хатина була тісною, а свекруха невістку недолюблювала. До онучок теж ставилася байдуже, терплячи їх лише заради сина. Олеся знала: Тарас був єдиним світлом в очах Ганни Федорівни. Якби не він, свекруха, напевно, й зовні не дозволила б синові одружитися, тим більше на Олесі.
Якось Олеся ненароком почула, як Ганна Федорівна скаржилася сусідкам: «Невістка Тараса його причарувала, інакше чим пояснити його любов до неї?» Спочатку свекруха трималася стримано, але все змінилося, коли Олеся з Тарасом повідомили, що чекають дитину. Відтоді Ганна Федорівна стала нестерпною. За сином вона стримувалася, але варто було Тарасові вийти на роботу, як свекруха перетворювалася на іншу людину: злі підковики, докори, уїдливі слова. Іноді Олесі здавалося, що вона не витримає, але заради донечок вона стискала зуби й терпіла.
Тарасові Олеся не скаржилася. Їй здавалося, що він не повірить – надто сильно він любив матір, вважаючи її доброю та турботливою. Та й як розповісти, що його «ідеальна мати» зводить дружину зі світу? Олеся мріяла піти, але йти було нікуди.
Вона з Галиною виросли в дитбудинку. Коли прийшов час випуску, їм сказали, що житла не дадуть – адже у них є батьківська хата в селі. Але ніхто не спромігся перевірити, чи придатна вона до життя. Приїхавши до рідного села, сестри побачили похилу розвалину з проваленим дахом. Жити там було неможливо, а роботи в селі не знайшлося. Не втрачаючи надії, вони повернулися до міста.
Скільки труднощів довелося пережити, Олеся намагалася не згадувати. Та доля усміхнулася їй – вона зустріла Тараса. Вони одружилися, незабаром народилися двійнята-донечки. Галині ж пощастило менше. Вона жила в орендованій кімнаті з маленьким Яриком, про батька якого говорити не любила. Лише раз обмовилася, що він одружений і спільного майбутнього у них немає.
Ярик був на рік молодший за донечок Олесі, і вона його обожнювала. Галина, здавалося, теж любила сина, але її останнє рішення вразило Олесю. Галина знайшла «чоловіка своєї мрії» на ім’я Олексій. Олеся його не знала, але, за словами сестри, він був ідеальним. Олеся так не вважала. Нормальний чоловік, думала вона, не віддалиІ ось, коли доля знову постукала у її двері, Олеся вже знала — найважчі випробування лишилися позаду, а попереду чекало нове життя, сповнене тепла й надії.