На кухні пахло смаженими котлетами. Оля спритненько перевертала їх на сковорідці, чекаючи, поки вони підрум’яняться до ідеального золотистого кольору. Маленький Івасик тихесенько сопів у ліжечку у сусідній кімнаті. День видався виснажливим — безсонна ніч, пральня, прибирання, готування, знову пелюшки. І все сама.
Раптом — крик. Той самий плач, від якого у кожної матері серце стискається.
— Віталіку, підійди до Івасика! — гукнула Оля, не обертаючись, але сподіваючись, що чоловік почує.
Тиша.
Вона кинула лопатку, залишила котлети на плиті й побігла до кімнати. Взяла сина на руки, приголубила, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети підгоріли. Гіркий дим розійшовся по кухні.
— Ну от, котлети — у смітник. Дякую, Віталіку, — гірко промовила вона.
Син знову почав хникати. А Віталик? Сидів як приклеєний перед телевізором. Там йшов його улюблений матч.
— Віталіку! Я нічого не встигаю! Займися дитиною! — підвищила голос Оля. І раптом із кімнати роздався захоплений чоловічий крик:
— ГООООООЛ!!!
Від цього крику Івасик заревів ще дужче.
Оля знову кинулася до сина, притиснула до грудей. Вже не відчувала втоми — всередині все кипіло. Повернувшись до кухні, вона сіла за стіл, закрила очі. Потім підійшла до чоловіка.
— Віталіку, будь ласка. Погуляй з Івасиком. Мені треба закінчити справи на кухні, да й просто перевести дух…
— Ти що, не бачиш? Я зайнятий! — відмахнувся він, не відриваючи очей від екрана.
— Усе. З мене досить, — холодно сказала Оля. — Насолоджуйся своєю свободою, Віталіку. Я йду. До мами.
Вона зібрала речі, зібрала малого. У візочку допоміг сусід — якраз виходив із під’їзду. За годину Оля стояла біля дверей рідного будинку.
— Мамо, ми з Івасиком поживу у тебе. Трохи. — Голос її тремтів, але в очах була рішучість.
— Живіть, скільки треба, — сказала мати. — Ви що, посварилися?
— Ні, просто я втомилася. Ти ж у відпустці — допоможи мені трохи, гаразд?
Ввечері задзвонив телефон. На екрані — «Віталик».
— Олю, куди ти пішла? — здивовано спитав він.
— Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол виявився важливішим?
— Я нічого не чув… — пробурчав він.
— Ось у чому твоя проблема — ти не чуєш. Мене. Нашого сина. Лише себе й м’яч по полю.
— Знову почалося, — буркнув він і відключився.
За годину — новий дзвінок:
— А вечеря де? Чому не приготувала?
— А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш чому? Тому що все — на мені.
— І коли ти повернешся?
— Не знаю. Може, за місяць. Може, через два.
— То навіщо ти взагалі заміж виходила, якщо від мамки поїхати не можеш?!
— Навіщо? — голос її підвищився. — Щоб готувати тобі, прибирати за тобою, прати й слухати про твій футбол?! Все дитинство мріяла про це! Просто казка!
— А ти хочеш, щоб я «жіночою» роботою займався? Не дочекаєшся! Я краще розлучуся, аніж підкаблучником стану!
— Ну й іди. Розлучайся. — Вона відключила дзвінок.
Мати, що сиділа в сусідній кімнаті, підійшла:
— Усе ж посварилися, так?
— Мамо… я не домробітниця. У мене безсонні ночі. Я не прошу багато — просто допомогти. А він кричить: «Розлучуся!» Нехай іде.
— Олю, не шаленій. Так, він не правий. Але батько дитині теж потрібен. Може, ще не все втрачено.
Минув тиждень. Дзвінок.
— Олю, я сумував… Приїдь, — голос чоловіка звучав благально.
— Я тільки почала приходити до тями. Завдяки мамі.
— Значить, не повернешся? — різко змінився тон.
— Повернуся. Якщо допоможеш. Не прошу вночі до малого вставати. Але у вихідні — будь ласка. Ти ж батько.
— Не дочекаєшся! Я чоловік, а не баба! Жіноча робота — нехай жінки й роблять!
Минув місяць. Івасик вже спав уночі. Оля нарешті перевела дух. Однієї суботи вона підійшла до матері:
— Мамо, я поїду до Віталика. Хочу спробувати помиритися. Потім разом за Івасиком приїдемо.
— Давно пора, доню. Спробуй ще раз.
Оля приїхала додому. Ключ все ще був у неї. Відчинила двері. Роззулася. І раптом побачила в коридорі жіночі туфлі.
Серце завмерло.
Зайшла до спальні. Там, на ліжку, був він. І не сам.
Мовчки розвернулася, знітивши.
— Олю! Зачекай! Це все несерйозно! Я… Я лише тебе люблю! — хапливо кинувся їй назустріч Віталик.
Вона навіть не оглянулася. Ці слова більше нічого не значили.
Вона могла б пробачити багато — байдужість, лінь, навіть його футбольну манію. Але не зраду. Не при живому синові. Не в домі, куди вона хотіла повернутися з надією.
Іноді усього, чого потребує жінка —Вона вийшла з того дому, тримаючи Івасика за руку, і більше ніколи не озирнулася.