На кухні пахло смаженими котлетами. Марічка спритно перевертала їх на сковороді, чекаючи той самий хрусткий золотий відтінок. Маленький Івасийко тихесенько сопів у ліжечку в сусідній кімнаті. День видався виснажливим — безсонна ніч, прання, прибирання, готування, знову пелюшки. І все сама.
Раптом — крик. Той самий плач, від якого у матерів стискається серце.
— Олеже, підійди до Івасика! — гукнула Марічка, не обертаючись, але сподіваючись на реакцію чоловіка.
Тиша.
Вона кинула лопатку, залишила сковороду на плиті й кинулася до кімнати. Взяла сина на руки, приголубила, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети підгоріли. Запах гіркості розповзся кухнею.
— Ну от, котлети — у смітник. Дякую, Олежу, — гірко промовила вона.
Син знову почав нити. А Олег? Сидів, ніби прикований, перед телевізором. Там йшов його улюблений матч.
— Олеже! Я нічого не встигаю! Підійди до дитини! — голос Марічки став різкішим. І тут із кімнати гримнув захоплений чоловічий вигук:
— ГОООООЛ!!!
Від цього крику Івасик розревівся ще дужче.
Марічка знову кинулася до сина, притиснула до грудей. Вона вже не відчувала втоми — усередині все кипіло. Повернувшись на кухню, вона сіла за стіл, закривши очі. Потім підійшла до чоловіка.
— Олеже, будь ласка. Прогуляйся з Івасиком. Мені треба закінчити справи на кухні, та й просто перепочити…
— Ти що, не бачиш? Я зайнятий! — відмахнувся він, не відриваючи погляду від екрана.
— Все. З мене досить, — холодно сказала Марічка. — Насолоджуйся своєю свободою, Олеженько. Я йду. До мами.
Вона зібрала речі, зібрала малюка. У візочку допоміг сусід — якраз виходив із під’їзду. За годину Марічка стояла біля дверей рідного дому.
— Мамо, ми з Івасиком поживемо у тебе. Трохи. — Голос її тіпався, але в очах була рішучість.
— Живіть, скільки треба, — сказала мати. — Ви що, посварились?
— Ні, просто я втомилася. Ти ж у відпустці — допоможи мені трохи, добре?
Ввечері задзвонив телефон. На екрані — «Олег».
— Марічко, ти куди пішла? — здивовано спитав він.
— Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол виявився важливішим?
— Я нічого не чув… — пробурмотів він.
— Ось і твоя проблема — ти не чу́єш. Мене. Нашого сина. Тільки себе й м’яч по полю.
— Знову почалося, — буркнув він і відключився.
За годину — новий дзвінок:
— А вечеря де? Чому не приготувала?
— А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш, чому? Тому що все — на мені.
— І коли ти повернешся?
— Не знаю. Може, через місяць. Може, через два.
— Так навіщо ти взагалі заміж виходила, якщо від мами поїхати не можеш?!
— Навіщо? — голос її підвищився. — Щоб готувати тобі, прибирати за тобою, прати й слухати про твій футбол?! Все дитинство мріяла про це! Справжня казка!
— А ти хочеш, щоб я «жіночою» роботою займався? Не дочекаєшся! Я краще розлучуся, ніж стану підкаблучником!
— Ну й іди. Розлучайся. — Вона відключила дзвінок.
Мати, яка сиділа в сусідній кімнаті, підійшла:
— Все-таки посварились, так?
— Мамо… я не заробітчанка. У мене безсонні ночі. Я не прошу багато — просто допомогти. А він кричить: «Розлучуся!» Нехай іде к бісу.
— Марічко, не гарячись. Так, він не правий. Але батько дитині теж потрібен. Може, ще не все втрачено.
Минув тиждень. Дзвінок.
— Марічко, я сумую… Приїдь, — голос чоловіка звучав благально.
— Я тільки почала приходити до тями. Завдяки мамі.
— Значить, не повернешся? — різко змінився тон.
— Повернуся. ЯВона закрила двері квартири назавжди, тримаючи Івасика за руку й відчуваючи, як важкий камінь з душі падає на асфальт під ногами.