**«До самого краю»: як сміливий хлопець із села завоював серце міської красуні**
Теплий літній вечір обіймав рідні простори, коли Дмитро повернувся додому, у невелике село під Житомиром, після тривалої служби. Кожна стежка, кожна хата нагадувала йому про дитинство, про те, що тут — його коріння. І саме тоді приїхала Марічка — та сама дівчина, в яку він був закоханий ще з юних літ. Вона завітала на вихідні до родичів, сподіваючись на кілька днів спокою серед тиші та зелених полів.
Зустрілися біля старісної різьбленої калітки. Обійми, довгі погляди, шепіт, що пройняв їх серця теплом. Селяни, які вже давно спостерігали за цією юнацькою історією, почали перешіптуватися: «Дмитро та Марічка — ось воно, справжнє кохання!» Усі бачили, як стрункий, з світлим волоссям хлопець дивився на неї з захватом, а вона — студентка з глибокими, наче ніч, очима та сяючою усмішкою — відповідала йому тим же.
Але наступного вечора, коли Марічка збиралася повертатися до міста, все змінилося. Біля її хати раптово зупинився автомобіль, з якого лунав різкий клаксон. З нього вийшов чоловік на ім’я Олег — його голос був різким, а слова настирливими, немов гроза, що насувалася.
— Ти ж таки їдеш до міста, — намагався він заспокоїтись, простягаючи руку, — ось я й приїхав тебе підвезти…
Марічка різко підвелася, стиснувши губи, і голосно відповіла:
— Я ж тебе просила, Олеже, не приходити сюди! Я сама впораюся!
Голос її тремтів від розпачу, а Олег, не бажаючи відступати, продовжував наполягати. Але дівчину вже охопило роздратування. Все це бачили і сусідка Галя, і навіть Дмитро, який стояв осторонь, немов занурений у свої тривожні думи. Він на хвилину пішов, щоб осмислити все, а потім повернувся, сівши на свій старий мотоцикл, пошарпаний дорогами й часом.
Марічка, помітивши його, швидко перекинула сумку через плече, надягла шолом і сіла позаду. Тоді міський гість із Житомира вдарив долонею об кермо й з гіркотою промовив:
— Тепер зрозуміло, чому ти така вперта…
Дмитро лише міцніше стиснув її руку, завів мотоцикл, і вони вирушили пильною сільською дорогою, яку освітлював золотистий захід сонця. Гучний рев двигуна супроводжував їх, і кожен кілометр ставав символом того, що вони разом подолають будь-що.
Проїжджаючи повз городів та старовинних хат, Дмитро тихо сказав:
— Знаєш, Марічко, я мрію йти з тобою цією дорогою аж до самого краю світу. Нехай вона ніколи не закінчується… Я готовий пройти її до кінця, лиш би ти була поруч.
Вона усміхнулася, а в очах засвітилося щастя:
— Правда? Аж до найдальшого обрію?
— Саме так, — відповів він, ніжно стискаючи її пальці. — Без тебе я не уявляю свого майбутнього, моя любов.
Так вони йшлиІ так, рука в руку, вони йшли через роки, ніколи не зупиняючись і не озираючись назад, бо знали — їхнє кохання буде вічним, як саме це небо над їхніми головами.