«Ти називаєш свекруху “мамою”? А ти точно знаєш, хто тобі справжня мати?»
Щоразу, коли хтось звертається до свекрухи чи тещі: «Мамочко» — у мене мороз по шкірі біжить. Не тому, що я зла чи заздрісна. А тому, що для мене це слово — святе. Тобто, його не роздаєш кожному, хто поруч. Мама — це не просто жінка, яка стала твоєю ріднею через штамп у паспорті. Мама — це та, що годувала, не спала ночами, плакала від безсилля, але все одно рано вставала й боролася за тебе.
У мене є близька подруга — Оксана. Дружимо з дитинства, вона була свідком на моєму весіллі, а я — на всіх її… трьох. Разом пройшли крізь багато чого, і незважаючи на дітей, переїзди й інше — тримаємося одна за одну. Часто жартую:
— Ну що, Оксанко, дочекаємося, поки діти вступять до універів, а потім на пенсії підемо в клуб?
Нещодавно зайшла до неї по проханню — привезла ліки з аптеки, вона не могла виїхати: машина в сервісі. Подаю пакет, а вона каже:
— Це не мені. Це мамі погано.
Я посміхнулася, заглянула на кухню й майже на автоматі скрикнула:
— Вітаю, тіто Ганно! Як ваше самопочуття?
І тільки коли жінка обернулася, я зрозуміла: це не її мама. Це мати її третього чоловіка. Свекруха. А Оксана з ніжністю називає її «мамочкою». Як і тих двох попередніх.
Я згадала, як це було з першою та другою. Зі Степаном — першим чоловіком — вона з першого дня його матір називала «мамою».
— Ти що, з глузду з’їхала? — шепнула я тоді. — Ти ж її не знаєш! Це не твоя мама!
А вона лише усміхнулася:
— Це стратегія. Їй буде приємно. Вона мене прийме. Ну й Стьопа радітиме. Усе просто.
Але та «мама» пізніше плескала на неї брудною водою за спиною. Коли Степан напивався, ночував невідомо де, а Оксана дзвонила — вона лише зітхала:
— Ну що ж ти хочеш, дитинко? Чоловік стомився…
Пройшло два роки — розлучення. Дитину народили, але жодна з «мам» не цікавилась ні онуком, ні Оксаною.
З другим все було інакше. Та свекруха одразу ж зайняла позицію:
— Цього хлопця тобі не потрібно. Віддай куди хочеш, хоча б до дитбудинку. Грошей на нього не маю.
І знову Оксана говорила їй «мама». Поки не зрозуміла, що за цим «мамо» — лише безсердечна жорстокість. Розлучилися, на щастя, дітей не було.
Тепер у неї третій шлюб, і все повторюється. Ті самі ніжні слова. Та сама наївна надія, що якщо казати «мамочка», то жінка розтане, стане рідною.
Та ні. Так не працює.
Я знаю, про що говорю. У мене теж є свекруха. І ми з нею… не просто знаходимо спільну мову. Ми справді поважаємо одна одну. Можемо говорити по душі, сміятися, разом збирати вишні чи обговорювати серіал. Але називаємо одна одну іменами. І це не заважає нам бути ближчими, ніж деякі рідні.
Бо «мама» — це не звертання заради вигоди. Це слово — як орден. Його треба заробити. Його не купиш, не заслужиш за вареники чи посмішку. Справжня мама — це не та, що прийшла в твоє життя з чоловіком. А та, що прийшла — назавжди.
Так, буває, що свекруха стає ближчою за рідну матір. Таке трапляється. Але це — рідкість. Виняток. А не правило.
Тому, коли я чую:
— Мамо, ви чаю хочете?
— Мамочко, як ваше здоров’я?
Я запитую себе одне й те саме: це любов? Чи просто звичка вдавати?.