У містечку над річкою, де старі липи шепотіли з вітром, Ганна варила холодець. Аромат спецій заповнював кухню, а за вікном догоряли останні промені сонця. Раптом тишу розірвав дзвінок телефону. Це був її онук Ігор.
— Бабусю, привіт! Ти з дідусем не заперечуєте, якщо я завтра зайду? Тільки я буду не сам, — в його голосі була загадка, наче він приховував щось, від чого у Ганни похололо під серцем.
— Звісно, приходи! А з ким? — у її тоні переплелися цікавість і легка тривога.
— Це сюрприз, — хитренько відповів Ігор і поклав слухавку.
Наступного дня пролунав дзвінок у двері. Ганна, втираючи руки у фартух, поспішила відчинити. На порозі стояв Ігор, а поруч — незнайома дівчина з сором’язливою усмішкою.
— Бабусю, це Олена, — представив її онук, і в його очах блиснула іскра.
Ганна, почувши ім’я, завмерла, наче час зупинився.
Зазвичай після школи до Ганни та її чоловіка Тараса заглядали онуки. Старша Настя, ледь переступивши поріг, бігла до діда:
— Діду, з математикою біда! Допоможеш?
Тарас, відкладаючи газету, з посмішкою відповідав:
— Ну, що там за біда? Бери зошит, розбираймося. Це ж легко, дивись: ось тут рівняння, тут переносимо… Ну, що скажеш? Як розв’язати? — Він подивився на онуку з гордістю. — Молодець, Настю, сама все зробила! А казала — важко. Розумниця моя, а ще й красуня!
Тарас милувався Настею — до чого ж вона схожа на Ганну в молодості! Ті самі вперті іскорки в очах, той самий запал до мети, навіть коли здається, що сили вже нема. Щоки палають, а усмішка — як у Ганни тоді, коли вони ще тільки починали зустрічатися.
— Ну що, у шашки зіграємо? — підморгнув Тарас.
— Діду, я ж минулого разу програла, — сумнівалась Настя.
— І що? Програла — і більше не грати? Ну добре, не будемо, — хитренько прищурився він.
— Ні, давай! Де шашки? — Настя вже розкладала дошку. — Вибирай, діду! Ага, мої чорні! Сьогодні я тебе перемагаю, а потім на гітарі зіграємо, домовились?
А молодший онук, Ігор, завжди біг до Ганни. Тараса він боявся — дід був суворий, але справедливий.
— Бабусю, допоможи з українською, а то знову нерозбірливо написав, четвірку поставили, — шепотів Ігор, опускаючи очі. — Дідові не кажи, я виправлю, добре? А що на вечерю? Борщ? Обожнюю! Бабусю, дивись, як я пишу, тоді точно акуратно вийде.
Ганна, сівши поруч, спостерігала, як Ігор старанно виводить букви. Онук був копією Тараса — той самий пронизливий погляд, та сама хватка. Ще в п’ять років Ігор вмів рахувати до сотні, додавати й віднімати, як дорослий.
— Бабусю, дивись, вийшло! — Ігор підняв зошит. — Чисто, гарно! Це тобі дякую! — Він обійняв її. — А знаєш, чому я сам прийшов? Хотів сюрприз зробити — купив пампушки з вишнею для всіх! Тато на обід дав грошей, а я заощадив.
— Ох ти, мій хороший! Клич діда з Настею, будемо вечеряти, а потім чай із твоїми пампушками.
— Почекай, бабусю, є ще секрет, — Ігор присунувся ближче і прошепотів: — Мені подобається одна дівчина з класу, Олена. Хочу подарувати їй духи, про які вона мріє. Вже трохи зберіг.
— Серйозно, любий? А Олена з тобою дружить?
— Ні, бабусю, я ж ще маленький, — зітхнув він.
— Вона старша? Ви ж однокласники.
— Ні, я старший, мені десять, а їй дев’ять із половиною. Але вона вища за мене, бабусю, набагато вища. Якщо подарю духи, може, вона в мене закохається?
ГаннаГанна обійняла онука, дивлячись, як за вікном розгораються зорі, і подумала, що любов — це єдина річ, яка не підкорюється ні часу, ні висоті.