Тінь напередодні щастя
В невеличкому містечку біля підніжжя пагорбів, де ранками розстилався туман, Соломія з подругами гучно святкувала дівочий вечір. Завтра вона стане дружиною свого нареченого, Володимира. Гуляння було в розпалі: дзвін келихів, сміх, музика. Раптом у двері постукали. Соломія, поправляючи сукню, пішла відчиняти.
– Добрий вечір, – м’яко, з винуватою інтонацією, промовила літня жінка, що стояла на порозі. Її обличчя, вкрите зморшками, здавалося ледь знайомим.
– Добридень, – відповіла Соломія, у повітрі зависла напружена тиша. Вона чекала, що скаже незнайомка.
– Я прийшла попередити: не виходь за Володимира, – раптом видихнула гостя, і її очі, наче вугілля, вп’ялися в Соломію.
– Що? Чому? – Соломія здивовано дивилася на стару жінку, не розуміючи, що відбувається.
—
Напередодні весілля подруги, як і належить, влаштували Соломії дівочий вечір. Останні роки вона жила в невеличкому будиночку на околиці містечка, що дістався від бабусі. Домівка була скромна, але затишна, з дерев’яною підлогою та вікнами, за якими росли старі клени. Хоч дорога на роботу займала годину, Соломія не скаржилася. Тут повітря пахло полином, стиглими грушами та ранковою росою. Вранці шелестіло листя, ввечері цвірінькали цвіркуни, і це просте життя наповнювало її душу спокоєм, якого так бракувало в міській метушні.
Подруги пропонували відсвяткувати дівочий вечір у модному клубі чи ресторані, але Соломія наполігла на своєму домі. Це був не просто вечір прощання з незаміжнім життям — це було прощання з її прихистком, з цим куточком тиші.
Володимир, її наречений, категорично відмовлявся жити за містом. «На пенсії, може, і потягне до городів, — говорив він, — а зараз я не збираюсь витрачати півдня на дорогу. Що в цій глушині хорошого? Нудьга зелена!»
Соломія мовчки погоджувалася. Дім залишиться, вона буде приїжджати на вихідні. Але їхні погляди на життя часто розходилися. Вони сперечалися через дрібниці й серйозні речі: як витрачати гроші, куди їхати у відпустку, як виховувати майбутніх дітей. Володимир завжди перший мирився, привозив квіти, водив у кафе, клявся у коханні. Його почуття були яскравими, поривчастими, як літня злива.
Кохала Соломія? Вона прогоняла ці думки. Коли вона замислювалася, у душі замість тремтіння з’являлася порожнеча — холодна, провалля, що поглинало все, що їй було дороге: старі книжки у полинялих обкладинках, чай із м’ятою в улюбленій глечику з ромашками, навіть її кота, що муркотів на колінах. Від цього ставало моторошно. Звичайно, це були лише фантазії, але вони здавалися такими реальними, що аж мурашки бігли спиною.
Соломія не кохала Володимира. Але все одно йшла під вінець. Він був старший на десять років, успішний, впевнений. «З ним не пропадеш», — шепотілиі роки потому, коли вона сиділа на веранді з Олексієм, дивлячись, як їхні діти грають у саду, Соломія згадала слова старої жінки й усміхнулася — тепер вона знала, що щастя справді пахне свіжою травою та ранковою росою.