Олеся Дмитрівна сиділа на кухні, дивилася у вікно із важким сердцем. Її єдиний син, Андрій, забув про річницю весілля батьків і не подзвонив. Сльози котилися по щоках, і вона думала, як провести цей сумний день. Раптом тишу розірвав дзвінок телефону. «Нарешті! Даремно я так погано думала про сина», — з надією промовила Олеся, поспішаючи до апарата. Та, піднявши трубку, вона завмерла, почувши голос невістки. «Олесю Дмитрівно, у мене до вас важлива справа», — рішуче почала Мар’яна, не даючи свекрусі впинитись, і виклала пропозицію, від якої Олеся аж скрикнула.
«Як так? Продали без мого дозволу?» — вигукнула Олеся Дмитрівна, не стримуючи емоцій. «Як ти міг, Андрію? Не чекала від тебе такого!»
«Мамо, ну чого ти сваришся? Так вийшло. Покупець знайшовся швидко, а нам терміново потрібні були гроші. Ти ж знаєш, Мар’яна відкриває свою справу. Ми що, мали чекати, поки ти повернешся з санаторію, щоб запитати про нашу дачу?» — із роздратуванням відповів Андрій.
«Як же так, сину? Стільки спогадів пов’язано з цим домом! — з болем продовжувала Олеся. — І в тебе також. Могли б порадитися!»
«Мамо, я все пояснив», — втомлено відрізав Андрій і повісив трубку.
Олеся Дмитрівна була в розпачі від обурення. Останнім часом вона почувалася непотрібною, покинутою, ніби вигнанкою у своїй же родині. І у всьому звинувачувала невістку Мар’яну.
З появою Мар’яни Андрій змінився. Він став байдужим до бажань і порад матері. Сьогоднішня новина остаточно розбила Олесі серце. Коли її чоловік, Богдан, наполіг подарувати синові на весілля батьківську дачу в селі Озеряни, Олеся була проти. Але Богдан був непохитний, і їй довелося поступитися.
«Навіщо ти чіпляєшся за цей дім? — говорив Богдан. — Нам з тобою вистачить квартири. Нехай молоді вирішуть — жити там чи продати. Грошей ми не накопичили, щоб зробити синові гідний подарунок. Дача — найкраще, що в нас є. Не сперечайся, я вирішив».
І ось, через п’ять років після весілля, Андрій повідомив, що дачу продали. Олеся була впевнена: якби Богдан був живий, він не схвалив би вчинок сина.
Дача була справжньою перлиною: дерев’яний двоповерховий будинок з різьбленими наличниками, просторими ґанками і двома балконами стояв у мальовничому куточку біля озера, оточеного сосновим бором. Колись, одразу після весілля, Олеся і Богдан жили там, і ті дні вона згадувала як найщасливіші. Природа, тиша, добрі сусіди, свіжі продукти від місцевих — молоко, яйця, запашна суниця — все створювало відчуття раю. Саме там Олеся дізналася, що стане матір’ю. Дача була просякнута її найкращими спогадами.
Мар’яна, на думку Олесі, ніколи не цінувала дарунок. Вона рідко приїздила туди з Андрієм, а про те, щоб залишитися на ніч чи провести тиждень, і мови не було. «Я міська, — заявляла Мар’яна. — На природі нудно, спекотно, пильно, комарі. Мені потрібен комфорт, кондиціонер!» — говорила вона, поправляючи ідеальний манікюр.
Олеся продовжувала їздити на дачу, спочатку з чоловіком, а після його смерті — одна. У душі вона вважала будинок своїм, мріяючи, що одного разу син віддасть його їй, щоб вона могла жити там, насолоджуючись спокоєм. Вона запрошувала подругу Ганну, і вони проводили дні в тиші, далеко від міської метушні.
«Гарна у тебе дача, Олесю, — говорила Ганна. — Якщо продати, можна виручити добрі гроші. Такі будинки зараз у ціні, та й природа тут — краща за будь-який курорт».
«Продавати не будемо, — відповідала Олеся. — Тут так добре. Це пам’ять про батьків Богдана». Вона мріяла жити там постійно, приймати гостей, а може, здавати частину будинку для додатку до скромної пенсії.
Мар’яна, економіст за освітою, після декрету не повернулася до бухгалтерії спортклубу. «Я не збираюся працювати за копійки, — заявляла вона. — Це принизливо». Андрій, інженер на заводі, підтримував: «Сиди вдома з Денисом, нам вистачає моєї зарплати».
Але Мар’яні стало нудно. Син підріс, і вона вирішила відкрити салон краси. «Я придумала! — оголосила вона Андрію. — Продамо дачу і купимо приміщення для салону. Я вже знайшла підходяще, ціна хороша».
«Ти впевнена, що впораєшся? — сумнівався Андрій. — Ти ж не займалася бізнесом».
«Звісно! — впевнено відповіла Мар’яна. — Знайду майстрів, а освіта у мене підходить. Треба тільки швидко продати дачу».
«Дачу шкода, — заперечив Андрій. — Це пам’ять про дідів, про тата. Може, візьмемо кредит?»
«Жодних кредитів! — різко відповіла Мар’яна. — Дача коштує дорого, нам вистачить на все. Старий будинок, чого його шкодувати? Якщо не продамо зараз, потім він здешевшає. Землю викуплять під забудовуОтже, Олеся Дмитрівна обійняла Ганну, посміхнулась і пішла до салону — до свого нового життя, де вона була не просто свекрухою, а важною ланкою у справі, яка об’єднала їх із Мар’яною навіть міцніше, ніж колись могла зробити стара дача.