Віталій повернувся додому втомлений після важкого робочого дня. Кинувши портфель біля дверей, пройшов у кухню, де дружина якраз смажила котлети.
— Мене завтра відправляють у відрядження, — сухо сказав він. — Збери мені речі.
Оксана обернулася, недовірою зморщивши чоло:
— А інших немає? Дивно якось — відрядження на вихідних…
Віталій не відповів. Лише знизав плечима й пішов переодягатися.
Наступного дня він поїхав. Минуло два дні, і ось — він знову вдома. У квартирі тихо. Ні Оксани, ні сина. Вечірня пора, зазвичай у цей час вони завжди тут.
— Дивно, — подумав Віталій, знімаючи куртку.
Він дістав телефон і набрав номер дружини. Без відповіді. Хотів зателефонувати ще раз, коли раптом помітив на кухонному столі листок паперу. Записка. Рядки були написані рівним, спокійним почерком, але з кожним словом у грудях наростала тривога.
«Віталю. Не шукай нас. Я втомилася від натяків, брехні та віддаленості. Андрій поїхав зі мною до мами. Нам потрібен час. Не телефонуй. Якщо кохаєш — дай нам простір.»
Він перечитав записку кілька разів. Серце стиснулося. Сів просто на стілець і втупився у порожнечу. У голові почали спливати події останніх тижнів…
Новий директор у їхньому відділі з’явився несподівано. Місце старого й шанованого Миколи Петровича зайняла холоднокровна, впевнена в собі жінка — Людмила Олегівна. Говорили, її призначили за зв’язками зверху, але ніхто не наважувався обговорювати це вголос.
На першій нараді Людмила відразу дала зрозуміти, що з нею жартувати погано. Дисципліна, звітність, жодних лінивих відмовок. Віталій ледь запізнився — і одразу отримав холодний погляд.
— Запишіть, що я сказала, — її голос звучав, як удар ножем. — Другого запізнення я не пробачу.
Минуло три тижні. Усі намагалися виправдати очікування. Віталій тримався, старався. І, схоже, це не залишилося непоміченим. Одного разу його викликали до кабінету директора.
— Ви працюєте чітко. Скажіть, чому досі не просунулися вище? — запитала Людмила, граючи в руці тонким олівцем.
— Не знаю… — чесно відповів він.
— У п’ятницю в Києві проходить важлива виставка. Ви поїдете. Подивіться на обладнання, зробіть висновки. І, можливо… — вона зробила паузу, — …ми подумаємо про ваше підвищення.
Усередині у Віталія все сперечалося. Він обіцяв синові ці вихідні піти в парк. Андрій чекав. І Оксана… вона точно подумає не те.
Але він поїхав.
І, як на зло, у вагоні поїзда поруч опинилася сама Людмила Олегівна. На ній був звичайний, але елегантний одяг, і в такому вигляді вона здавалася майже звичайною.
— Не бійтеся. Я не кусаюся, — усміхнулася вона. — Ця поїздка піде вам на користь.
Вони розмовляли всю дорогу. В готелі їх номери виявилися… поряд. Віталій навіть засумнівався, чи було це випадковістю.
А ввечері — стук у двері. Він відчинив — і побачив Людмилу. В одній руці пляшка шампанського, в іншій — шоколадка.
— Можна? — тихо запитала вона.
Усе відбулося швидко. Шампанське, легка розмова, погляд… рука на плечі… Поцілунок, якому він не заперечив.
Повернувшись додому, Віталій відчув, що щось не так. Оксана була холодна. Але нічого не сказала.
А потім… Вона знайшла слід помади на його сорочці.
— Що це? — її голос був тихим, але жахливо спокійним. — Я так і знала, що це не відрядження.
Скандал. Крики. Сльози. Віталій мовчав. Вперше за багато років він спав не в ліжку, а на дивані.
Наступного дня — та сама записка на столі.
Він стояв, тримаючи папірець у тремтячих пальцях. Не помітив, як сльози навернулися на очі. Він не хотів цього. Він не планував. Але все сталося.
На роботі він повернувся до звичного ритму. Людмила поводилася як завжди — суворо, нейтрально. І коли знову запропонувала відрядження, він впевнено відповів:
— Вибачте. Я не поїду. Пообіцяв синові — і не збираюся знову його підводити. Є колеги, які впораються не гірше.
Людмила підняла брову:
— Ви розумієте, що цим можете перекреслити все?
— Розумію. Але я вже перекреслив занадто багато.
Він вийшов, не озираючись.
На вихідних він пішов із сином у парк. Купив йому морозиво. Катав на атракціонах. Дивився, як той сміється. У душі була тиша. І, вперше за довгий час, — спокій.
Посаду отримав інший. І хоча дружина повернулася не відразу, але через місяць вони почали говорити. Поступово. По-дорослому.
І Віталій більше ніколи не плутав кар’єру з головним — родиною.