Щоразу, коли бачу людину свого віку, думаю: “Невже я виглядаю так само? Цього не може бути…” 😅 Ось історія, яка трапилась із моєю знайомою.
Мене звати Оксана Петрівна. Я чекала на автобус на зупинці у Львові. Зайшовши всередину, помітила бейдж водія. Його ім’я мені щось нагадало.
Раптом згадала високого хлопця з чорним волоссям, за яким таємно закохувалася у школі… майже 35 років тому.
“Невже це він?”
Але, придивившись, відразу відкинула цю думку. Переді мною сивий, лисий чоловік із зморшками, трохи повний, з втомленим поглядом.
Та все ж спитала:
— Випадком, ви не вчилися у 35-й школі?
— Так, — відповів він.
— А в якому році закінчили?
— У 1982-му. А що?
Тоді я випалила:
— Ми ж були однокласниками!
Він уважно подивився на мене…
І цей чоловік — сивий, зморщений, повільний — раптом поцікавився:
— А ви який предмет у нас викладали?
😑
З того дня я більше не суджу про людей за їхньою зовнішністю.
Хоча, зізнаюся, наступного разу витратила годину, обираючи, у чому вийти на вулицю. 😉
Скажіть, чи не жахливо? 😆