— Треба кудись скаржитися на доньку, — шепотіла Марія, лежачи на протертому дивані, закриваючи обличчя рукою, — щоби хтось пояснив їй, що матір поважати треба. Хоч хтось. Хоч будь-хто…
У кімнаті стояв сирий присмерк. Запах простроченого вина, брудного посуду й застояного повітря в’їдався у шпалери та стіни. Марія не могла підвестися — голова дзвеніла, наче в ній застряг потяг, і кожна його зупинка супіровжувалася нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятала. Як і не пам’ятала, у який момент учора дістала пляшку та куди поділися останні години.
Вона знову була сама.
Олена ненавиділа п’яних.
Це була не просто неприязнь. Це була ненависть, глибока й давня, як корінь старого дуба, що проростав у кожну її клітину. З дитинства, з тих самих вечорів, коли у їхній хаті починалося щось на зразок пекла: мати, хитаючись, вривалася в двері, голосно гримала ними, не потрапляла на вимикач, чіплялася за стіни. Іноді — падала. Іноді — спала біля порога, не дійшовши до ліжка.
Одного разу Олена знала Марію, що лежала біля під’їзду обличчям у калюжу. Їй було сім. Сім років — і вона вже знала, що таке сором. Що таке перегар, погляди сусідів, насмішки однокласників:
— Оленко, твоя мати сьогодні у канаві чи під столом?
Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбиті горщики, збирати порожні пляшки у мішки та виносити їх до смітника так, щоби ніхто не побачив. Олена мила підлогу, коли мати не могла навіть підвестися. Прала, прибирала, готувала — тому що інакше жити було неможливо. У десять років вона вже знала, як вивести пляму від вина з килима й як відмити блювоту зі стіни.
Кожен вечір був випробуванням. Мати розмовляла сама з собою, кричала, ридала, розбивала склянку об стіну, падала. А Олена сиділа в темряві, обіймаючи подушку, і завмирала. Не дихала. Чекала. Тільки б не розлютити, не привернути увагу. Тому що п’яна мати могла бути різною. Іноді плакала, іноді верещала, а іноді — била.
Олена виросла. Пішла, як тільки змогла. Вступила до університету, працювала по вечорах, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Олега. Тихого, надійного. Вони одружилися. Народився син — Ярослав. І Олена дала собі обітницю:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не лякатиметься кроків у коридорі. Ніколи не відмиватиме за мною блювоту.
Вона берегла свого сина, як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки та чисті простирадла з запахом лаванди. Усе те, чого в неї не було.
З матір’ю вона майже не спілкувалася. Розмови — короткі, завжди стримані. І лише тоді, коли у Марії були відносно «світлі» дні. Вона не хотіла пускати її у своє життя. Ані на крок.
Але Марія — не розуміла.
Кожен її ранок починався з болю в голові та прокльонів. Вона бурчала, лаялася, спотикалася по хаті. Іноді прокидалася просто на кухонній підлозі, серед окурків, попільнички й тарілки із застиглим жиром. Іноді — на дивані, не пам’ятаючи, як там опинилася.
Іноді — у сльозах, з образами:
— Ото невдячна! Я ж її народила, ночей не досипала, а вона тікала, як остання щура. Ані дзвінка, ані вісточки. І ж не чужа мені, а рідна… Донька.
Іноді вона в шаленстві шпурляла склянку об стіну й верещала на всю хату:
— Нахлібниця! Гадає, що матір можна викреслити з життя, як помарку! От помру — навіть не дізнається!
Іноді — плакала. Тихо. Гірко. Тому що розуміла. Розуміла, що сама все зруйнувала. Що кожне своє «ще по одній» вона міняла на тепло доньки. Що проміняла любов на літри. І розуміла — тепер уже пізно.
Іноді Марія намагалася згадати, де все пішло не так. Де той перехресть, на якому вона звернула не туди? Після смерті чоловіка? Після втрати роботи? Чи раніше — коли вона вирішила, що келих увечері «для розслаблення» — це нормально?
Тепер вона жила самітньо. Без родини. Без онука. З пляшкою та старими фотографіями.
Вона розкривала альбом, на якому пил лежав, як прошарок років. Дивилася на Олену — ту, маленьку, з бантом, з довірливими очима. Потім — на себе. Молодшу. До того, як усе попливло униз.
І в її очах з’являлося щось схоже на жах.
— Що я наробила?..
Але частіше за все — прокидалася злість.
— Вона ж МОЯ донька! Чому ж не піклується?! Чому я сама, а вона живе, ніби нічого не стало!
І тоді Марія хапалася за телефон, щоб подзвонити «у якісь органи» та поскаржитися:
— Хай змусять її поважати матір! Адже закон же є якийсь! Я ж все-таки мати їй!
А потім… кидала слухавку. Злазила з дивана. І йшла до тумбочки, де стояла недопита пляшка. Бо легше було знову забутися, ніж прийЙшли роки, а непробачене минуле лишалося мов німий свідок у пустій хаті, де відлуння кроків давно зникло, залишивши лише пляшки, самотність і каяття, яке ніколи не розтопиться.