Свекруха ридала навзрид прямо на весіллі. І тільки вона знала, чому.
Гості весело скандували «Гірко!», плескали в долоні, у келихах шуміло шампанське, а наречений сором’язливо цілував наречену в щоку. Потім, немов за сценарієм, вони вкрилися фатою та зіграли пристрасний поцілунок — надуманий, ніяковий, так ніби це була не їхня весільна сцена, а чужа. Я бачила все. Між ними не було іскри, яка народжує справжню близькість. Вони перешіптувались та сміялись — наче грали ролі в чужому спектаклі.
Моя найкраща подруга Марія видавала заміж єдину доньку — Соломію. Вона метушилась, хвилювалась, що дві хвилини витирала долоні об сукню. Коли гості розсілися за столами, вона, нахмурившись, потягнула мене за руку:
— Подивись, як себе повела сваха. Немов не весілля в сина, а поминки.
Я озирнулась. Раніше матір нареченого я не бачила і навіть не знала, хто це серед гостей. Лише коли Марія показала на жінку у сірій сукні зі сріблястими вставками, я зрозуміла — це про неї. Вона справді сиділа в кутку за далеким столом, з похмурим обличчям, наче тільки-но її зрадили. Схиливши голову, вона витирала очі хусткою. Її губи тремтіли, а у кожному по́диху було стільки болю, що аж у мені все стиснулося.
— Може, нездужає? — обережно припустила я.
— Та яка там хвороба! — махнула рукою Марія. — Вона за свою квартиру переймається! Боїться, що тепер невістка з дитиною на неї «сістиме». У сина трикімнатна від бабусі залишилась, тепер думає, що моя Соломія вчепиться в неї намертво.
— Ну ти й накручуєш. Ще й не одружились, а ти вже метри ділиш, — пожартувала я, але напруга не відпускала.
Я мимоволі продовжувала спостерігати за тією жінкою. Поки гості їли, сміялись, вітали молодих — вона не доторкнулась ні до салату, ні до шампанського. Не піднімала очі. Навіть на сина, який мав би бути центром її світу цього вечора, не дивилась.
Коли знову лунало «Гірко!», свекруха різко відвернулась до вікна, стиснула зуби так, що губи побіліли. Я не витримала і тихо підійшла до неї.
— Вибачте, ви… схоже, дуже засмучені. Усе гаразд?
Жінка підняла на мене погляд. У ньому грали сльози, але не слабкості — болю, справжнього, пережитого.
— Я не можу прикидатись, — прошепотіла вона. — Пробачте, але все це — лише вистава. Мій син… він не кохає цю дівчину. Соломія гарна, світла. Вона щаслива, не бачить очевидного. А він… він одружується назло своїй колишній.
Я оніміла. Не чекала такого зізнання.
— Невже… Ви певні?
— Він мені сам казав. Хотів показати тій, колишній, який він тепер «щасливий». Я його благала, кричала, просила не робити цього. А він — упертий. Думає, що біль можна заглушити, завдаючи його іншим. А я дивлюсь на цю дівчину — у неї очі горять, вона всім серцем вірить у кохання. А він… він мститься. І мені від цього гидко.
— А може, усе зміниться? Люди ж звикають, почуття прокидаються…
— Хотілося б у це вірити… — сумно сказала вона, — але сумління не дає. Мені її шкода. Дуже шкода. А син… Син став чужим.
Я мовчки повернулась до свого стола. Марії нічого не розповіла. Але через кілька днів вона сама подзвонила.
— Соломія повернулась. Речі забрала, нічого не пояснює. Ні сліз, ні крику — мовчить, як риба. Я не розумію, що сталось. Усе ж було так добре!
— Зачекай, я приїду, — коротко сказала я й поклала слухавку.
Я їхала до неї, стискаючи кермо до білих кісточок. Мені було нестерпно боляче за Соломію. Але ще більше — за ту свекруху. За жінку, яка знала, що її син руйнує чиєсь життя, і нічого не могла зробити. Марія й Соломія, рано чи пізно, забудуть. Переживуть. Зустрінуть інших, навчаться знову вірити.
А ось вона… Вона пам’ятатиме завжди. День, коли її син грав почуттями, як маскою. День, коли він одружився — не з кохання, а з помсти. І день, коли вона одна з усіх не аплодувала. Бо не могла. Бо знала правду.