— Куди ж скаржитися, коли дочка тебе ненавидить? — бурмотіла Зоряна, лежачи на продавленому дивані, закривши обличчя рукою, — щоб хтось пояснив їй, що матір треба шанувати. Хоч хтось. Хоч будь-хто…
У кімнаті стояла сіра півтемрява. Запах простроченого вина, брудного посуду та важкого повітря всмоктувався у шпалери й стіни. Зоряна не могла встати — голова гула, ніби в черепі застряг потяг, і кожна його зупинка супроводжувалася нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятала. Як і не пам’ятала, у який момент учорашнього вечора дістала пляшку, і куди поділися останні години.
Вона знову була сама.
Соломія ненавиділа п’яних.
Це була не просто неприязнь. Це була ненависть, глибока й давня, як корінь старого дуба, що проростав у кожну її клітину. З дитинства, з тих самих вечорів, коли в їхній хаті починалося щось на кшталт пекла: мати, хитаючись, вривалася в хату, гучно клацала дверима, не влучала у вимикач, чіплялася за стіни. Іноді — падала. Іноді — спала біля входу, не дійшовши до ліжка.
Одного разу Соломія знайшла Зоряну, яка лежала біля під’їзду обличчям у бруд. Їй було сім. Сім років — і вона вже знала, що таке сором. Що таке запах перегару, погляди сусідів, глузування однокласників:
— Соломійко, а твоя матуся сьогодні у канаві чи під столом?
Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбиту посуду, збирати порожні пляшки у мішки і відносити до смітника так, щоб ніхто не бачив. Соломія мила підлогу, коли мати не могла навіть підвестися. Прала, прибирала, готувала — бо інакше жити було просто неможливо. У десять років вона вже знала, як вивести пляму від вина з килима й як відмити блювоту зі стіни.
Кожен вечір був випробуванням. Мати розмовляла сама з собою, кричала, ридала, розбивала склянку об стіну, падала. А Соломія сиділа в темряві, обіймаючи подушку, і завмирала. Не дихала. Чекала. Щоб тільки не розлютити, не привернути увагу. Бо п’яна мати могла бути різною. Іноді плакала, іноді верещала, а іноді — била.
Соломія виросла. Пішла, як тільки змогла. Вступила до університету, працювала по вечорах, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Данила. Тихого, надійного. Вони одружилися. Народився син — Ярко. І Соломія дала собі обіцянку:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не буде боятися кроків у коридорі. Ніколи не буде відмивати за мною підлогу.
Вона оберігала свого сина, як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки та чисті простирадла з запахом лаванди. Усе те, чого в неї не було.
З матір’ю вона майже не спілкувалася. Зрідка — короткі розмови, завжди стримані. І лише тоді, коли у Зоряни були відносно «світлі» періоди. Вона не хотіла пускати її у своє життя. Ні на крок.
Але Зоряна — не розуміла.
Кожен ранок для неї починався з головного болю та прокльонів. Вона бурчала, лаялася, спотикалася по хаті. Іноді прокидалася прямо на кухонній підлозі, поміж окурків, попільнички та миски з застиглим жиром. Іноді — на дивані, не пам’ятаючи, як туди потрапила.
Іноді — у сльозах, з образами:
— От же невдячна! Я ж її народила, ночей не спала, а вона втекла, як остання миша. Ні дзвінка, ні вісточки. І ж не чужа мені, а рідна… Донька.
Іноді вона у люті кидала склянку об стіну й верещала на весь будинок:
— Паразитка! Думає, що матір можна викреслити з життя, як помарку! Ось помру — навіть не дізнається!
Іноді — плакала. Тихо. Гірко. Бо розуміла. Розуміла, що сама все зруйнувала. Що кожну свою «ще одну» вона міняла на тепло дочки. Що проміняла любов на літри. І розуміла, що тепер пізно.
Іноді Зоряна намагалася пригадати, де все пішло не так. Де був той перехід, на якому вона свернула не туди. Після смерті чоловіка? Після втрати роботи? Чи раніше — коли вирішила, що келих увечері «для розслаблення» — це нормально?
Тепер вона жила сама. Без рідних. Без онука. З пляшкою й старими фотографіями.
Вона відкривала альбом, на якому пил лежав, як шари років. Дивилася на Соломію — ту, малу, з бантом, з довірливими очима. Потім — на себе. Молодшу. До того, як все понеслося вниз.
І в її очах з’являлося щось схоже на страх.
— Що я наробила?..
Але найчастіше — прокидалася злість.
— Вона ж МОЯ донька. Чому ж не піклується?! Чому я сама, а вона живе, ніби нічого й не трапилось?!
І тоді Зоряна хапалася за телефон, щоб набрати «якісь органи» і подати скаргу:
— Хай змусять її шанувати матір! Адже закон же є якийсь! Я ж усе-таки мати їй!
А потім… кидала слухавку. Підводилася з дивана. І йшла до тумбочки, де стояла недопита пляшка. БІ знову втонула у тій самотності, яку сама й наробила, бо правда була важчою за вино.