Батько пішов, бо дізнався про маминий роман із колегою. У домі розгорівся жахливий скандал.
— А що ти хотів? Я завжди сама та сама! Ти на роботі днями й ночами. Я жінка, мені потрібна увага!
— А що скажеш, якщо я твого уважного Ростика посаджу? Підкину йому чогось, і закрию, га? — з холодною люттю спитав тато в мами.
Він служив опером у поліції.
— Ти не посмієш! Не посмієш! Ти сам усе зруйнував!
Мати сіла на диван і заплакала. Батько вже майже склав свої нечисленні речі й рушив до виходу. Я стояв біля дверей, що ведуть із коридору до вітальні, готовий лягти на порозі, щоб не випустити його. Яка дурниця? У нас завжди була дружня, гарна родина. Мати з батьком ніколи не сваряться, жартували однакові жарти й разом сміялися з них. Так, тато багато часу проводив на роботі, часто повертався звідти страшно втомленим, з одним бажанням — виспатися. Але той час, коли нам вдавалося побути разом, казав, що в нас усе гаразд! Як же мати додумалася так усе зруйнувати?! І хіба батько не пробачить?
— Яреме, не йди, — із розпачем промовила мати, відірвавши долоні від обличчя. — Пробач мене! Не йди. Іванку, ну чого ти тут вуха гризеш!
Але я не зрушився з місця. Устав у проході. Мені, дванадцятирічному, здавалося, що я зможу їм завадити знищити те, що вважав щасливою родиною.
— Ваню, пропусти, — серйозно наказав батько.
Таким тоном я чув його, коли він дзвонив з роботи. Не вдома. Не з нами.
— Не йди! — попросив я.
— Дай мені пройти!
Все з тією ж інтонацією.
— Тату… а як же я?
Він відсунув мене, як меблі, і вийшов із квартири. Мені здавалося, що він так поспішав піти, щоб нічого не зробити. Не просто щоб не вдарити матір у гніві — адже у нього був службовий пістолет. Очі батька горіли такою злістю, що тоді він правильно зробив, що пішов. Тепер я це розумію. А в той день він став для мене людиною, яка відсунула мене, як стілець. А мати — тим, хто створив цей жах у нашому житті.
Ростик виявився, звичайно, козлом і теж кинув матір слідом за батьком. Вона опинилася у жахливому стані. Чоловік пішов, коханець кинув, син звинувачує у всьому. Їй було важко, а тут ще я…
Я рано почав гуляти до пізньої ночі, збився на погану компанію. Спочатку дрібні крадіжки, потім насмілилися на більше. Нас взяли на пограбуванні якогось мажора — не всіх. У нього була охорона, вони встигли схопити двох — мене й Богдана.
Батько, що до того часу став начальником у своєму оперативному, приїхав у відділок, де мене тримали. Прізвище у нас було рідкісне — Білик — а по батькові не Петрович, а Яремович. Хтось його знав, от і подзвонив.
— Виходь, — кинув мені батько.
— Іди до біса, — прошипів я.
Він виволік мене із камери.
— А Богдан? — закричав я, відчайдушно опираючись.
Батько затягнув мене до допиту і пару разів міцно вдарив по обличчю. Розмазуючи кров із слізьми по щоках, я ненавидів його все більше.
— Скільки тобі вже?
— Чого? — не зрозумів я.
— Років скільки? П’ятнадцять?
Мені стало смішно.
— Вітаю! Ти не знаєш, скільки років твоєму синові!
— Тому що ти не мій! — ревнув він у моє обличчя. — Я Ярину вагітною взяв заміж. Думав, буде мені доброю дружиною. А вона як була — тут він грубо вилаяся — так і залишилася.
— То хто мій батько? — тупо запитав я.
Він дав мені хустку й пляшку з водою. Я витерся. Яремо сів навпроти й сказав:
— Пробач, що вдарив. Ти мене дуже засмутив. Думаєш, у мене справ мало?
— То йди й роби свої справи, — буркнув я.
— Ваню… по документах ти мій. І аліменти я твоїй матері сплачую. Але якщо так і далі піде — я відмовлюся від тебе. Хай закривають — яке мені в кінці кінців діло?
— А зараз?
— Що зараз?
— Ну, зараз… не посадять?
Він похитав головою.
— А Богдан?
— Слухай, у Богдана свій тато є. У них заможна родина. Самі розберуться. Краще про своє життя подумай. Я от не розумію — вам у тюрмі що, медом мазано? Думаєш, там не життя, а малина? Так от, це пекло! Мала — пекло у кубі.
Я не хотів у в’язницю. Мені було просто нудно й боляче жити, боляче дивитися на матір. От я й… відволікався. Цими думками я й поділився з Яремом.
— Коротше, вибір за тебе ніхто не зробить. Або починаєш жити нормально — вчитися й думати про майбутнє. Або йдеш кривою дорогою, де, як правило, погано кінчають. Не хочеш у тюрму — міняй поведінку. Вільний.
Я пішов до виходу. Біля дверей мене зупинив голос батька:
— І матір не звинувачуй. У розлуці завжди винні обидва. А те, що я тут про неї вигукнув — це на емоціях. Забудь.
— Яреме… тату, ви ж любите одне одного! Може, помиритесь? — без ж— І йди вже, синку, живи своїм життям, — промовив батько, і ці слова пролунали, як останній акорд нашої спільної історії.