Яблука долі: повернення додому
Марія Олексіївна стояла в своєму садку у Вишняках, дивлячись на яблуні, що гнулися під вагою плодів. Урожай цього року був небувалий. Яблука — червоні, жовті, з рум’яними боками — падали на землю, наповнюючи повітря солодким ароматом. Збирати їх вона навіть не намагалася — кому їсти?
У селі майже не лишилося мешканців. Молоді виїхали до міст за кращим життям, а старих можна було перерахувати на пальцях. Взимку у Вишняках світилися вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.
— Про що задумалася, Олексіївно? — почувся голос за спиною. — Чи не передумала їхати?
Ганна, сусідка, прийшла з візком по яблука.
— Це ти, Ганно? — зітхнула Марія. — Бери, бери. Хоч твоїй козі вони в пригоді стануть. Забирай скільки втягнеш… Передумати? Хотіла б, але син уже домовився про продаж хати, навіть задаток узяв.
— Шкода тебе втрачати, — похитала головою Ганна. — Хто ще сюди оселиться? Невідомо, які люди приїдуть. І навряд чи житимуть постійно, хіба що дачники.
Ганна замовкла й почала збирати яблука. Марія Олексіївна, дивлячись на неї, тихо промовила:
— Урожай який! Не пам’ятаю такого. Тільки зібралась їхати, а сад, земля моя, ніби тримають мене… Господи, як же важко було наважитись. І досі не розумію, навіщо я це роблю.
— Синові так зручніше, — відповіла Ганна. — Не доведеться сюди мотатись, усе під боком: крамниці, лікарі. І працювати не треба — ні дров, ні городу.
— Правда, — погодилася Марія, але голос їй тремтів. — Тільки душа моя тут лишиться. Розумом розумію, а серце не відпускає. Ганно, залишаю на тебе кота Рижика й пса Бурку. Придивиш, поки я не розберусь. Рижика, може, у місто заберу, а Бурка старий, йому у квартирі не місце. Ось лихо…
— Не журся, Маріє, — кивнула Ганна. — Завтра Бурку до себе заберу, а Рижик і сам прибіжить, він кмітливий. Ти ж не запізнись на автобус. Сподіваюсь, ще побачимось. Раптом повернешся… А в гості обіцяла приїжджати, я чекатиму.
— Так, так… — пробурчала Марія. — Валізу зібрала, за іншим син на вихідних приїде.
Вона обійшла хату, затрималась біля печі на кухні. Сльози застили в очах, але час підганяв. Марія вийшла на дорогу й сіла на старий пень біля узбіччя.
Незабаром підкотив маленький автобус, скриплячи й брязкаючи. Марія, привітавшись із водієм, зайняла місце біля вікна. Вона була єдиним пасажиром — Вишняки були кінцевою зупинкою.
Дорога, як завжди, була вибоїстою. Після дощів ями наповнились водою, і автобус повз повільно. Раптом на одній із вибоїн він видав глухий скрежет і став. Водій, буркнувши щось, виліз із кабіни.
— Що трапилось? — гукнула Марія, висунувшись у вікно.
Водій, присіВодій, присівши біля колеса, сумно похитав головою: — Ось і доля твоя, Маріє — хату не продаси, бо й автобус не їде.