**ОЛЕНЬКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕПРИЙНЯТОЇ НЕВІСТКИ**
Коли Данило привів додому свою дівчину Олену, у хаті стало тихо, наче перед бурею. Батько, Іван Петрович, мовчки сидів у кутку, наче його думка нікого не цікавила. А ось мати, Ганна Семенівна, навпаки — не пропускала жодної нагоди засипати Олену питаннями. Дивилася на неї суворо, немов шукала щось неправильне, невідповідне, або просто “не те”.
Олена їй одразу не сподобалася. Невисока, непоказна, одягнена просто — наче школярка. Косички лише підкреслювали її юність. Де манікюр, макіяж, стильний одяг? Ні, не таку вона бачила для свого єдиного сина. Ось у сусідів дівчина Марічка — гарна, яскрава, батько директор заводу, мати — головний бухгалтер. І Марічка завжди Данила помічала. Ось кого варто було б брати за дружину, а не цю… сіру мишку.
Але Данило був непохитний. Він кохав Оленку до самозабуття. Коли мати відвела його убік і почала переконувати зважити на Марічку, він різко обірвав:
— Я кохаю Олену. Ми вже подали заяву. Годі, мам, цих розмов.
Весілля відсвяткували тихо, скромно — так хотіла Олена. Казала, що гроші краще на життя заощадити. Ганна Семенівна була в люті, вважала це ганьбою. Але Данило й тут став на бік дружини.
Молоді жили з батьками. Ганна Семенівна постійно докоряла невістці: то погано готує, то за сином не доглядає, то прибирає абияк. Данило довго терпів, але одного разу сказав твердо:
— Переїжджаємо.
Зняли квартиру. Грошей не вистачало, було важко, але він працював не покладаючи рук. Потім взагалі задумав будувати свій дім. А тут ще й Олена пішла вчитися на педагога — підтримки від неї було мало. Все трималося на Даниловій наполегливості.
Олена вчилася старанно, закінчила з червоним дипломом. Радісна, побігла до свекрухи — думала, може, тепер та побачить, що вона старається. Але Ганна Семенівна лише буркнула:
— Мучиш ти мого сина. Не ту ти дружину обрав, Данило. З Марічкою тобі було б легше.
Олена пішла, заливаючись сльозами. Данилові скаржитися не стала. У її житті й без того було багато болю. Батько покинув їх, коли мати спилася. А мати, хоч і любила доньку, у запіях ставала страшною, чужою. Олена голодувала, ховалася від гостей-алкоголіків. І лише любов до Данила стала її порятунком.
Вони облаштували дім, з’явилися діти. Спочатку вона працювала вчителькою, потім стала завучем. Народилися два сини — Богдан і Олесь. Свекруха онуків обожнювала. Нянчилася з радістю, але до Олени ставилася холодно, майже вороже. Спілкувалися лише на рівні «привіт» — «бувай».
Сини виросли, вступили до льотного училища в іншому місті. Спочатку один, потім другий. Дім спорожнів. Іван Петрович помер — тихо, непомітно, як і жив. Ганна Семенівна залишилася одна, але навіть тепер не хотіла приходити до Олени в гості. Внутрішній лід так і не розтанув.
Олені виповнилося 45. На ювілей зібралися всі — сини з нареченими, друзі, сусіди. Навіть свекруха прийшла, хоч і сиділа осторонь. У розпал веселості Олені раптом стало погано. Сіла, зблідла. Всі перелякалися.
Наступного дня вона пішла до лікаря. Повернулася з новиною, від якої сама остолбеніла: вона вагітна. Данилові розповіла ввечері. Він довго мовчав, потім сказав тихо:
— Пізно вже нам, Олено. Треба позбутися. Люди сміятимуться…
Вона кивнула. Але всередині щось зламалося. Залишилася сама, стиснувшись від болю. І пішла вранці до свекрухи. Матері вже не було, поговорити ні з ким. Думала: хоч почути від неї жорстоке слово, і тоді легше буде вирішити…
Ганна Семенівна мовчала. Потім раптом розплакалася. Почала розповідати, як Данило народився слабким, як рятувала його ночами, як боялася втратити. Олена мовчки слухала, а потім підійшла і обняла її — вперше. І сама залилася слізьми, почала говорити про дитинство, про матір у запіях, про страх і голод.
Вони плакали, мабуть, годину. Разом. Чужі, але в ту мить — такі рідні.
А ввечері свекруха прийшла до них додому. Без дзвінка, без попередження.
— Я не до тебе, Даниле. Я до Оленки, — сказала вона.
Олена розплакалася. Ніколи її так не кликали — ні мати, ні свекруха.
Вони сіли за стіл. Ганна Семенівна взяла Олену за руку:
— Не смій позбуватися. Дитину родимо. Встигнемо. Ти ще не стара. Це щастя. Не кожному воно дається. А Данилові я сама скажу.
Так і вирішили. І в призначений час у Олени народилася дівчинка — Даринка. Така красуня, з кучерявим волоссям, довгими віями. Коли її поклали на груди матері, та не втрималася й заплакала — від щастя.
Данило й свекруха зустрічали їх із пологового. Ганна Семенівна продала свою стару квартиру і переїхала ближче, щоб допомагати з малечеІ тепер, коли маленька Даринка посміхалася уві сні, здавалося, що минулі болі й образи нарешті загоїлися, а родина знайшла те, що давно шукала — справжню любов і теплоту.