ЛАДОШКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕНАВМИСНОЇ СІМ’Ї
Того літа я втекла. Просто зібрала валізу, зачинила двері й пішла до чоловіка. Мені було двадцять два. На прощання мати крикнула мені в спину:
— Шльондра! І щоб навіть не думала повертатись, коли принесеш на собі!
Я йшла, стискаючи ручку валізи, й думала: «Дивно, адже ти сама онуків хотіла…» Валіза, безвинна, нічим не провинилась, але мати штовхала її капцем, ніби це вона була причиною її самотності.
Мені її було жаль — справді. Але жити з нею було неможливо. Я мріяла піти з шістнадцяти. І ось, мрія здійснилась. Я стала зрадницею.
Мати втрапила обоє: нікого контролювати, нікого виховувати, нікому читати моралі. Вона намагалась замінити мене сусідами, але ті виявились такими ж егоїстами, як і я — їдять, але не слухаються. Грюкають дверима. Ідуть собі.
Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — грізно, маніпулятивно, жалюгідно. У справу пішли загрозливі паузи в дзвінках, кинуті слухавки, вічний запах валокордину. Я жила з почуттям провини.
І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її злити, доводити, виховувати й дарувати відчуття потрібності. Тоді я й сказала чоловікові:
— Завтра їдемо на «Пташиний ринок». Кішку мамі купимо.
Він кивнув. У нього в роті був борщ і олів’є, а сперечатись, коли після студентських пельменів отримуєш домашню їжу, неможливо. Він просто чавкав і вдячно жував. Я його виховувала, як мати — мене. Коло замкнулось.
У суботнє ранок ми поїхали. «Пташиний» зустрів нас запахом гною, галасливим гомоном, спекою й вогкістю. Мене відразу повело. Спочатку подумала — від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчата, пила кефір замість їжі. Але зрозуміла: це не кефір.
Це розпач.
У клітках, коробках, ящиках — продавалась нуда. Гавкуча, нявкуча, криклива, писклива. Це була самотність наживо. Вона дивилась очима, просила, благала. Голова закрутилась по-справжньому.
Я йшла між рядами й думала: «Відчинити б двері… закричати: „Тікайте! Я їх затримаю!“» Але не зробила. Я йшла понуро під поглядами сотень приречених.
— Ідемо, — сказала я чоловікові.
— Без кішки? — здивувався він.
— Гаразд, візьмемо оцю, — ткнула в найближчу клітку.
Там сиділа бойова пика, вся плямиста, втомлена, з виразом «Та чого треба?». Продавець сказав:
— 7500. Це бенгал.
Я не знала, хто такий бенгал. Подумала: чи то порода, чи то образ — на кшталт «Та це ж караул!». Ми з чоловіком щойно почали заробляти. Збирали мені на зимову куртку. А тут — 7500 за кішку. Це ціла зима в одній покупці.
— Беремо, — раптом сказала я. І сама собі здивувалась.
— Ти з глузду з’їхала? — зітхнув чоловік. — Любов, взагалі-то, безкоштовна.
— Але не вся, — парирувала я. — Ця — із родословною!
Ми посварились. І тут під прилавком щось мелькнуло. Кошеня. Сіре, облиняле, з очима на всю підлогу. Воно вискочило й вчепилось у мою ногу.
— Чиє це? — запитала я.
— Та нічиє. Лишайне, безпритульне. Викинь його, — пожав плечима продавець.
Чоловік глянув на кошеня й сказав:
— Ось це — тещин варіант. Воно виживе в будь-якому пеклі.
Я подивилась на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.
Кошеня згорнулось у мене на руках, смішно підібгавши лапки. Воно небуло кумедним, але таким чарівним — без паспорта, без родословної, але справжнім, як серцебиття рідної хати.
