Київ. Осінній вечір. Свист холодного вітру в вікнах, втомлені очі й важке на душі. Галина повернулася додому після цілого дня за касою в магазині. У голові крутилася лише одна думка:
— Хоч би Тарас хоч трохи картоплі приготував…
Квартира зустріла її запахом печеної курки. Зняла пальто, скинула черевики, зайшла на кухню — на столі стояли миски з гарячим пюре й рум’яною курятиною. Поряд — ложки, сіль, свіжий хліб, чайник. Тарас мовчки показав на стілець:
— Сідай.
— Ого, сьогодні що, свято? — Галина вимушено посміхнулася. — Це щось новеньке?
— Звичайна страва, — знизав він плечима. — Але в мене до тебе розмова.
Їли мовчки. Курка — ніжна, пюре — у міру солоне. Галина заварила чай із м’ятою, сіла навпроти чоловіка.
— Ну, кажи. Бачу, щось тебе гризе.
Тарас довго дивився у вікно. Потім подивився на дружину.
— У діда з бабою у суботу — золоте весілля. Нас запросили.
— А, це ті, що двадцять тисяч нам на весілля дарували? Як ми поїдемо? Ми ж мали розлучатися.
— Ну, давай поїдемо. Просто так. Старі люди, їм буде приємно. Ми ще формально подружжя.
Галина сумнівно глянула на нього. Не було сил ні на сварки, ні на примирення.
— Гаразд, поїдемо. Може, востаннє разом у гості побуваємо.
Їхали вони в машині батька Тараса. Він із татом — спереду. Галина — з його матір’ю на задньому сидінні. Тиша.
— Ви що, посварилися? — прошепотіла свекруха.
— Ні, — відповіла Галина напруженою посмішкою.
— Дивись, які персни ми їм на ювілей придбали. Золоті, гарні.
— Гарні, — кивнула вона.
— Живіть у злагоді. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.
Галина опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціле життя…
На святе було людно: молодь, дорослі, старші. Стіл — гора, сміх, гості. Але Галина трималася осторонь від чоловіка. Жінки з родини Тараса одразу затягли її у готування розважальної програми. Вони були трохи за тридцять, як і вона. Жартували, підколювали своїх чоловіків, але… було видно — люблять їх.
Галина ловила себе на думках:
— А чи люблю я його? А він — мене?
Може, колись любила. Але зараз… Дім — холодний. Грошей — завжди не вистачає. Нового пальта не могла собі дозволити вже три роки. Діти? Він і слова про них не промовляв. Роботу знайти не виходило. А колись він був її мрією…
Святкування закінчилося пізно. Гості роз’їхалися. Баба Параска підійшла до них:
— Залишайтеся у нас. Переночуєте. Та й допоможете трішки прибрати.
Галина й Тарас мовчки почали збирати зі столів. Працювали злагоджено, без слів. За кілька годин у хаті знову було чисто.
Баба поставила чай.
— Ну, Остапчуку, ось ми з тобою й п’ятдесят років одружилися, — усміхнулася вона дідові.
— А скільки разів ледь не розлучилися, — буркнув той. — До палацу шлюбу ходили.
— Та й вернулися ж назад.
— Я ж тоді без роботи був, грошей жодних, — згадав дід.
— А ти забув, як за мною хлопці всілися? Красунею називали. А ти горів, як свічка.
— Ех… Красуня, — хитнув головою він, але в очах світилася ніжність.
Галина дивилася на них — і щось в душі сковувало. Вони сперечалися, перебивали одне одного, але… любили. По-справжньому.
— Ми були такими ж, — подумала вона. — Молоді, гарячі, ображені. Впевнені, що маємо рацію. А тепер вони сміються над тим, через що ледь не розійшлися.
Баба Параска дістала з кишені конверт:
— Ось, купіть собі щось. На осінь. І не сперечайтесь. Ми з дідом не збідніємо.
Галина хотіла відмовитися, але Тарас узяв.
— Дякую, бабо.
— Ну все, йдіть відпочивайте. Кімната готова.
Кімната була знайома — тут Тарас проводив дитинство. Тільки тепер на ліжку лежало двоє. Лягли. Мовчали.
— Галю… — прошепотів він.
Вона притулилася до нього. Тепле, рідне плече. Не багатство. Не хутро. Просто — він.
Тарас заснув. А Галина дивилася в стелю.
— Добре, що ми не розлучилися. Купимо мені завтра пальто. А потім, може… І дитинку. А далі, можливо, й онуки. А через сорок дев’ять років… такі самі золоті персни.
Вона посміхнулася. Вперше за довгий час. І заснула. Спокійно. Поруч із ним.