**Старенька дача, де знову ожило щастя**
Віталій покликав друзів на дачу. Їхні обличчя виражали розчарування. Хтось навіть кривився, оглядаючи пошарпані стіни й зарослий двір.
— А що вони очікували? — подумав Віталій, спостерігаючи за їхньою реакцією. — Думали, я запросив їх у розкішний будинок? Це стара бабусина хатина, а не сучасний котедж…
Та незабаром мангал задимів, м’ясо зашкварчало, а з динаміків полилася музика. Сміх, жарти, запашний шашлик, аромат диму — вечір раптом став веселішим. М’ясо вдалося, пиво лилося, і вся компанія розгулялася.
Місця для ночівлі вистачило. Хтось спав на старому дивані, хтось — на матрасі у веранді. А вранці всі роз’їхались, ситі й задоволені.
Віталій залишився. Повертатись у шумне місто не хотілося. Він сидів у тиші, розглядаючи старий посуд у шафі, коли раптом із вулиці почувся голос:
— Гей, господарі! Тут хтось є?
Він вийшов на ґанок і завмер. На стежині стояла дівчина — вродлива, з легким сором’язливим поглядом. Дивилась насторожено.
— Ви… ви господар? Раніше тут жили Ганна Олексіївна та Петро Іванович. А ви хто?
— А ти хто така? — різко кинув Віталій. — Я схожий на шахрая?
Але дівчина раптом посміхнулася м’яко, майже ласкаво.
— Ні, просто… я давно тут не була. Колись дружила із онуком Ганни Олексіївни. А ви, чесно кажучи, зовсім на нього не схожі.
— Не схожий? — хмикнув Віталій. — А я й є той самий онук — Віталій. Мабуть, ти мене з кимось переплутала.
Дівчина густо почервоніла.
— Я — Іринка. Ти був другом мого брата, Дениска. Мене часто до вас підсаджували, пам’ятаєш? Ти колись дав мені цукерку біля вогню, коли ми ковбаски пекли…
Віталій придивився. Щось знайоме було в її обличчі, особливо в цьому радісному погляді. Колись, років десять тому, вона тіпалася за ними, а вони з Дениском намагалися від неї втекти.
— То це ти? — здивувався він. — Маленька дівчинка з веснянками?
— Ну, тепер я вже не зовсім маленька, — засміялась Іринка.
Вони зайшли в будинок. Віталій поставив чайник, а Іринка дістала з шафи бабусині чашки.
— Можна? Я завжди мріяла пити чай саме з них. Вони такі гарні…
Вони пили чай, їли вчорашні пряники. Годинник на стіні знову пішов — Віталій завів його вперше за багато років. Ніби забутий дім починав оживати.
— Я за грибами йшла, але сама налякалась, — зізналась Іринка, тримаючи чашку обома руками, як дитина.
— Любиш гриби? — усміхнувся Віталій. — Тоді у вихідні — підемо разом?
Він і сам здивувався, наскільки йому було легко з нею.
З того часу вони почали бачитись. Усе, до чого торкалася Іринка, ніби оживало. Вона вимила вікна, відполірувала старі шафи, розклала білизну — акуратно, як бабуся навчила.
— Тут усе як нове, — дивувалась вона. — Ніби твоя бабуся знала, що ми з тобою тут житимемо.
І справді, старий дім ніби прокинувся. Віталій полагодив ґанок, пофарбував віконниці. Навіть дедів старий мопед завівся. Життя знову закрутилось.
— А я й не знав, що можна так любити, — якось тихо сказав Віталій, коли вони сиділи біля вогню.
— Я теж, — зізналась Іринка.
Коли Віталій вирішив перейти на віддалену роботу і переїхати на дачу, батьки здивувались.
— Ти з глузду з’їхав? У таку глушину? — скрикнула мати.
Але Віталій лише знизав плечима. Тут було справжнє — ліс, річка, старий дім і… Іринка.
Бабуся з дідусем приїхали до них на день — просто подивитись.
Ганна Олексіївна гладила долонями дерев’яні стіни.
— Ніби дім нас чекав, — прошепотіла вона.
А дідусь — той і зовсім ожив. Сів на мопед, присвистував, жартував. Просив запустити іграшковий поїзд, який Віталій давно полагодив.
— Як добре, що не закинули, — сказав він, дивлячись на онука з тихою гордістю. — Ми з бабусею тут стільки щасливих років прожили… А тепер тут знову буде радість. Життя триває.
— Бабусю, дідусю, дякую вам за дачу, — сказав Віталій на прощання. — Без неї я б ніколи Іринку не зустрів.
А Іринка, стоячи поруч, додала:
— І дякую за ваше тепло. Воно тут лишилось. У кожній дошці. У кожній хвилині, яка знову йде на стіні…
І дім, старий, дерев’яний, з пошарпаним дахом, знову дихав. Жив. І в ньому лунав сміх. Сміялось життя.