Старий дім, де знову заграло щастя
Тарас запросив друзів на дачу. По їхніх обличчях було видно — очікування не справдилися. Хтось навіть кривився, оглядаючи облуплені стіни й зарослий двір.
«Ну і що вони хотіли?» — подумав Тарас, спостерігаючи за їхньою реакцією. «Гадали, що я їх у палац привіз? Це стара бабусина хата, а не заміська вілла…»
Та незабаром гриль задимів, м’ясо зашкварчало, динаміки заграли музику. Сміх, жарти, смажена ковбаса, запах диму — і вечір пішов веселіше. Шашлик вийшов на славу, пиво лилося рікою, а компанія розгулялася.
Місця для ночівлі вистачило. Хтось спав на старому дивані, хтось — на матраці у сінях. А вранці всі роз’їхалися по домівках — ситі, задоволені.
Тарас залишився. Не хотілося повертатися у шумне місто. Він сидів у тиші, розглядаючи стару посуд у шафі, коли раптом із двору почувся голос:
— Гей, господарі! Тут хтось є?
Він вийшов на ґанок і завмер. На стежині стояла дівчина — гарненька, з легким збентеженням у погляді. Дивилася насторожено.
— Ви… ви господар? Раніше тут жили Ганна Іванівна та Василь Петрович. А ви хто?
— А ти хто така? — різко кинув Тарас. — Я схожий на шахрая, гадаєш?
Але дівчина раптом усміхнулася м’яко, майже ласкаво.
— Ні, просто… я тут давно не була. Колись дружила з онуком Ганни Іванівни. А ви, чесно кажучи, зовсім на нього не схожі.
— Не схожий? — хмикнув Тарас. — А я і є той самий онук — Тарас. Просто ти, мабуть, сплутала мене з кимось.
Дівчина густо почервоніла.
— Я — Настя. Ти був другом мого брата, Сашка. Мене до вас часто брали, пам’ятаєш? Ти мені колись цукерку дав біля багаття, коли ми ковбаски пекли…
Тарас придивився. І справді — щось знайоме було в її обличчі, особливо в тому радісному блиску очей. Колись, років десять тому, вона бігала за ними, а вони з Сашком намагалися від неї втекти.
— То це ти? — здивувався він. — Маленька дівчинка з веснянками?
— Ну, тепер я вже не зовсім маленька, — засміялася Настя.
Вони зайшли в хату. Тарас поставив чайник, а Настя дістала із шафи бабусині чашки.
— Можна? Я завжди мріяла пити чай саме з них. Такі гарні…
Вони пили чай, їли вчорашні медовики. Годинник на стіні знову почав цокати — Тарас завів його вперше за багато років. Ніби дім, давно забутий, почав оживати.
— Я за грибами йшла, але сама злякалася, — зізналася Настя, тримаючи чашку обома руками, як дитина.
— Любиш гриби? — усміхнувся Тарас. — Тоді у вихідні — підемо разом?
Він і сам здивувався, як легко йому було з нею.
З того часу вони почали зустрічатися. Усе, до чого торкалася Настя, ніби оживало. Вона вимила вікна, відполірувала старі шафи, розклала білизну — акуратно, за бабусиним звичаєм.
— Тут усе як нове, — дивувалася вона. — Ніби твоя бабуся знала, що ми з тобою тут житимемо.
І справді, старий дім ніби прокинувся. Тарас полагодив ґанок, пофарбував ставні. Навіть старий мопед діда завівся. Знову закрутилося життя.
— А я й не знав, що можна так кохати, — якось тихо сказав Тарас, коли вони сиділи біля багаття.
— Я теж, — зізналася Настя.
Коли Тарас вирішив перейти на віддалену роботу й переїхати жити на дачу, батьки здивувалися.
— Ти з глузду з’їхав? У цю глушину? — здивувалася мати.
Та Тарас лише знизав плечима. Тут було справжнє — ліс, ріка, старий дім і… Настя.
Бабуся з дідусем приїхали до них у гості — просто подивитися.
Ганна Іванівна гладила долонями дерев’яні стіни.
— Ніби дім нас чекав, — прошепотіла вона.
А дідусь — той і зовсем ожив. Сів на мопед, цмокав, жартував. Просив запустити іграшковий потяг, який Тарас давно полагодив.
— Як добре, що не закинули, — сказав він, дивлячись на онука з тихою гордістю. — Ми з бабусею тут стільки щасливих років прожили… І тепер тут знову буде радість. Життя триває.
— Бабусю, дідусю, дякую вам за дім, — сказав Тарас на прощання. — Без нього я б ніколи Настю не зустрів.
А Настя, стоячи поруч, додала:
— І дякую за ваше тепло. Воно тут лишилося. У кожній дошці. У кожній годині, що знову цокає на стіні…
І дім, старий, дерев’яний, із просілими дахами, знову дихав. Жив. І в ньому лунав сміх. Сміялося життя.