**ФЕНІКС: ВІДРОДЖЕННЯ З ПОПЕЛУ**
Він ішов вулицями мертвого міста, повільно, наче кожен крок давався з великим зусиллям. Чоловік був вже не молодий, але й до старості ще не дотягував. Його погляд — живий, пронизливий, але втомлений — ковзав по спорожнілим будинкам, наче шукав сліди минулого життя.
Вітер, як божевільний, носився провулками, застрягав в уламках зламаних ліхтарів, зривав з землі сміття й крутив його в брудних вирах. Ліхтарі тремтіли, скрипіли, але стояли — вперто, як і сам цей чоловік.
Він зупинився біля афішної тумби, як робив це майже щодня. Пожовклі плакати з давно скасованими виставами були йому знайомі до болю. Він і сам не знав, навіщо дивився на них — чи в надії побачити щось нове, чи просто від звички.
— Ех, — видихнув він у порожнечу.
Розмовляв тепер лише з собою. Живий голос хоч трохи розганяв тишу. Раптом лунає гуркіт — бляшанка з шумом врізалася в стару урну. З середини долинув дивний, живий шелест. Чоловік насторожився і підійшов. У цю мить поряд із ним з гуркотом впав стовп — саме туди, де він стояв секунду тому. Верхівка ліхтаря зачепила тумбу, зірвавши шар афіш, під якими несподівано виявився плакат мюзиклу «Кошенята».
Приголомшений, він переводив погляд зі зваленого стовпа на зображення кішок, коли знову почув звук з урни. Відкинув уламки, пластмасу, ганчір’я — і… завмер. З-під сміття на нього дивилися бурштинові очі. Вони належали знесиленому, побитому, обдертому коту.
Не думаючи, зняв куртку, розклав її на землі й, не вагаючись, витягнув нещасну тварину. Загорнув, притиснув до грудей і попрямував додому, забувши, що зазвичай гуляє до заходу сонця.
Позаду, у повітрі, лунав знайомий голос дрона:
— Увага! До прибуття останнього евакуаційного рейсу залишилося тридцять днів…
Та сьогодні він не слухав. Уся увага була прикута до кота. Днями й ночами він вихажував його — годував, мив, перев’язував. З кожним днем кіт ставав пухнастішим, яскравішим, життєрадіснішим. Рудий, з бурштиновими очима, нагадував маленьке сонце. Одного разу чоловік промовив уголос:
— Не подобається тобі самотність?
Кіт відповів ледве чутним муркотінням, наче погоджуючись.
— А я звик, — знизав плечима чоловік.
Одного вечора він задумливо гладив кота:
— А як же тебе звати?
Кіт ліниво подивився на нього.
— Фенікс. Так, саме Фенікс.
Так він отримав ім’я.
Коли Фенікс остаточно одужав, вони знову вийшли на прогулянку. Місто було таким самим — мертвим, тихим, але тепер уже не таким пустим. Удвох воно відчувалося інакше. І саме тоді, коли вони йшли пильною алеєю, дрон нагадав:
— До відправлення останнього евакуаційного корабля — три дні.
П’ять років тому почалася евакуація Землі. Планета вмирала — клімат, катастрофи, голод. Люди об’єдналися та переселилися на планету Кеплер-22Б. Залишилися лише ті, хто не зміг або не схотів відлітати. Він — серед них. Не залишилося дружини, не було дВони з Феніксом піднялися на борт, де їх зустріли як останніх згасних світочів цього світу, що назавжди залишився у минулому.