**Прогулянка чужою вулицею**
Сьогодні знову розлютилося небо. Вже кілька ночей поспіль воно грізне: гримить, гупає, ніби хтось згорить скидає велетенські камені просто в землю. Я та мама прокинулись одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притулила до себе й повела у ванну.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємось там — у найменшій кімнаті нашої хрущовки, поруч із відром та рушниками. Сіли на холодну підлогу. Мама шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровий, щоб знову настав мир… щоб скінчилася війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим і шумним. Так мені казали хлопці з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив — мама не пускає мене на вулицю. Сама виходить лише раз на день — до магазину. Купує лише хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Згадав про Мішку — мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав мені, коли було страшно.
— Мам, принеси Мішку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилася на мене, міцніше притиснула.
— Зараз?
— Так, хочу його обійняти. Він допоможе.
Мама завжди робила все, що я просив. Навіть дві пачки морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, посміхнулася й сказала:
— Тільки не виходь звідси, гаразд?
Я похитав головою. І став чекати.
Минуло, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так, що весь будинок здригнувся. По підлозі покотилася плитка, що відвалилася від стіни. Мені стало дуже страшно. Але мама сказала не виходити, і я залишився. Почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після сотні. Мама обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, навчуся всього. Я дуже чекаю того дня.
Знову почав рахувати, але мама не поверталася. Став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пил висів у повітрі, наче густий туман. На підлозі — уламки. Усе було не так, як раніше. Підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивилися мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилася. Десь під завалом мав бути і Мішка… і, можливо, мама.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Подумав, що мама злякалася й вибігла на вулицю. Напевно, вона мене чекає там. Треба її знайти.
Помітив, що її капці лишилися в коридорі. Значить, вона втекла босоніж. Натягнув куртку й вийшов надвір.
На вулиці було темно і жахливо. Холод проймав до кісток. Озирнувся — і не впізнав свій район. Усе було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. У іншого не було стіни. Крамниця, де мама купувала хліб, стала чорною й мертвою.
— Мабуть, уночі вулиця завжди така, — подумав я. — Або це все зробила війна…
Якщо війна така зла й усе руйнує — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі її бояться й мовчать? Чому ніхто не поставить її у кут?
Якби війна була поряд — я б сильно штовхнув її ногою. І крикнув би: «Іди звідки прийшла! Ти зла й погана!» І вона б злякалася. Бо я — сильний.
Йшов до нашої площі, де раніше завжди літали голуби. Сьогодні їх не було. Підвів очі — і побачив: з неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Ніби летіла просто до мене.
Я знав: коли падає зірка — треба загадати бажання.
Став на коліна. Так, як робить мама, коли молиться. Заплющив очі.
— Нехай знайдеться мама. І Мішка теж. І нехай війна піде назавжди.
Більше я нічого не просив.