Найкращий чоловік — той, якого нема
Оксана давно перестала вірити в дива. Після розлучення минуло шість років. Шість нескінченних зим, весень, літ та восен. Донька вже рік як вийшла заміж і поїхала до Львова, дзвонила рідко, та й розмови зводилися до “мам, усе нормально”.
А Оксаниної нормальності ніхто не питав. Їй було всього сорок два — вік, коли жінка розквітає, вчиться знову дихати. Але кому цей розквіт потрібен, якщо зустрічати його ні з ким?
Вона вміла все — смачно готувала, закатувала огірки з помідорами так, що сусіди слинули. Балкон був заставлений банками з консервацією, ніби виставка її самотності. “Ну не гнити ж мені в чотирьох стінах, така гарна!” — жартувала вона подругам. А ті у відповідь: “Не гни! Шукай! Дивись, скільки чоловіків навколо!”
І хтось із них прошепотів: «Сходи до шлюбного агентства. Там, кажуть, підбирають ідеально підходящих. Називається красиво — “Найкращий чоловік”».
Оксана скептично всміхнулася: «Та це ж смішно. Ніби в магазині — вибирай, приміряй, повертай!» Але потім згадала про свої сорок два і тикання, як вічність, бабусиних годинниках на стіні. І пішла.
Її зустріла жінка у малиновому піджаку та окулярах у формі сердечок.
— У нас усе серйозно, — посміхнулася та. — Обираємо кандидатів, видаємо на тиждень. Хочеш — залишай, не підійшов — повертай.
— Що, прямо “видаєте”? — скривилася Оксана.
— Так! Живе з вами. Відразу видно, ваш він чи ні. Економимо час. Маніяків у нас нема, перевірка сувора.
Оксана несподівано для себе запалилася. Вони обрали п’ятьох. Сплатила. Перший мав прийти вже сьогодні ввечері.
Вона дістала з шафи своє блакитне плаття — “колір надії”, як казала мама. Наділа сережки з фіанітами, що зберігалися в старій коробочці з-під парфумів. У серці билоось щось між хвилюванням і страхом.
Дзінь! — дзвінок. Оксана заглянула у вічок. Троянди. Величезний букет. Серце затремтіло. Відчинила двері. Чоловік був гарний, як на фото, у костюмі, з впевненою посмішкою. Сіли за стіл, їжа готова — салати, м’ясо, торт…
Він спробував салат — скривився:
— Засолонувато.
М’ясо —
— Жорстке.
Вино —
— Що за дешевка?
А потім встав, пройшовся по квартирі й, оглядаючи все з виглядом критика:
— Обстановка простенька. Кухню треба переробляти.
Оксана взяла букет і спокійно простягнула:
— Я троянди не люблю. Усього доброго.
Тієї ночі вона трохи поплакала. Було образито. Але попереду залишалися ще четверо.
Наступного вечора з’явився другий. Від нього пахло горілкою.
— Вже почав святкувати знайомство? — обережно запитала Оксана.
— Та годі тобі! Давай телевізор увімкни, матч же!
— У себе вдома подивишся, — сухо відповіла вона і зачинила за ним двері.
Третій прийшов через день. Не красеня, у брудних черевиках і потертій куртці. В Оксани виникло бажання тут же розвернути його, але вона вирішила нагодувати — з віжливості.
Він їв швидко, із задоволенням. Хвалив кожну страву. А коли спробував соління, скрикнув:
— Це ж шедевр, жінко! Я так у житті не їв!
Дзвін бабусиних годинників привернув його увагу.
— Що за скрегіт?
Він незабаром уже стояв на табуретці з викруткою. За п’ятнадцять хвилин годинник ідеально тикав. Оксана дивилася на нього й думала: “Ось воно. Моя людина. Хай і не красеня — зате з руками. Третій кандидат — щасливе число”.
Ввечері вона вийшла з ванни, у улюбленій білизні з трояндами. А він… уже спав. У одязі. На боці. Хропів. Ніби трактор у мороз.
Оксана боролася з цим хропінням всю ніч — подушками, перевертанням, мисленими прокльонами. Не спала жодної хвилини. Вранці —
— Ну що, я ввечері з речами вже?
— Ні. Пробач. Ти гарний… але ні.
Четвертий був ніби з радянського фільму — борода, гітара, вільнолюбний погляд. Закурив прямо на кухні, струснув попіл у квітку.
— Я відразу скажу: люблю свободу. Не дзвони мені по сто разів, не питай де я, коли повернуся. І взагалі — люблю жінок.
— А ще й по бабах, так? — уточнила Оксана.
— А чого ні? Чоловік я чи де?
Після його відходу Оксана провітрювала кухню весь вечір. Голову ламало, як після похмілля. Здавалося, із неї викачали життя. Навіть посуд мити не стала. Спала, мов убита.
Вранці сонце. Тиша. Жодних кроків, голосу, запахів чужого тіла. Лише Оксана, чашка кави та горобці за вікном.
— Як же добре самій…
І тут задзвонив телефон:
— Оксано Володимирівно! Це агентство «Найкращий чоловік». Сьогодні до вас мав прийти п’ятий кандидат. Повірте, цей точно ваш!
— Можете викреслювати! — гукнула вона в трубку. — Видаляйте з бази! Найкращий чоловік — це той, якогоІ з таким полегшенням, з щирим щасливим сміхом розчинила вікно, ніби відкрила нову сторінку свого життя — повністю своєї.