**Щоденник. Прогулянка чужою вулицею**
Сьогодні небо знову розгнівалось. Вже кілька ночей воно сердиться: громить, гуде, наче хтось згоштовхує величезні камені просто в землю. Я та мама прокинулись одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе й повела до ванної.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємось там — у найменшій кімнаті нашої квартири, біля відра й рушників. Ми сіли на холодну підлогу. Мама шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровим, щоб знову настав мир… щоб закінчилася війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим і шумним. Так мені казали хлопці з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив — мама не пускає мене на вулицю. Сама вона виходить лише раз на день — до крамниці. Купує тільки хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Згадав про Мішку — мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав мені, коли було страшно.
— Мамо, принеси Мішку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилась на мене, міцніше обійняла.
— Зараз?
— Так, я хочу його обійняти. Він допоможе.
Мама завжди робила все, що я просив. Навіть два морозива за день — дозволяла. Вона кивнула, посміхнулась і сказала:
— Тільки не виходь звідси, добре?
Я пообіцяв. І став чекати.
Минуло, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось грюкнуло так, що весь дім здригнувся. По підлозі покотився кахель, що відліпився від стіни. Мені стало дуже страшно. Але мама казала не виходити, тому я лишився. Почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде далі. Мама обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, то навчуся. Я дуже чекаю того дня.
Я знову почав рахунок, але мама не поверталась. Я почав кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пил стояв у повітрі, наче густий туман. На підлозі — уламки. Усе було не так, як раніше. Я підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивились мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилась. Десь під завалом мав бути й Мішка… а можливо, і мама.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Я подумав, що мама перелякалась і вибігла на вулицю. Напевно, вона чекає мене там. Я мусять знайти її.
Помітив, що її капці лишились у коридорі. Значить, вона пішла боса. Я натягнув куртку й вийшов надвір.
На вулиці було темно й страшно. Холод проймав до кісток. Я озирнувся — і не пізнав свій район. Усе було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. У іншого не було стіни. Крамниця, де мама купувала хліб, стала чорною й мертвою.
«Може, вночі вулиця завжди така, — подумав я. — А може, це зробила війна…»
Якщо війна така зла й усе руйнує — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі її бояться й мовчать? Чому ніхто не поставить її до кутку?
Якби війна була поруч — я б сильно вдарив її ногою. Я б крикнув: «Іди звідки прийшла! Ти зла й погана!» І вона б злякалась. Бо я — сильний.
Я пішов на нашу площу, де раніше літали голуби. Сьогодні їх не було. Я підвів очі — і побачив: із неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Вона немов летіла просто до мене.
Я знав: коли падає зірка — треба загадати бажання.
Я став на коліна. Так, як робить мама, коли молиться. Заплющив очі.
«Нехай знайдеться мама. І Мішка теж. І нехай війна піде назавжди.»
Більше я нічого не просив.