Біля криниці…
Ганна Андріївна, важко підіймаючи коромисло на плечі, йшла вузькою стежиною, залишаючи за собою тихий брязкіт відер у ранковій тиші. Вода в криниці — чиста, крижана, прозора — була для неї ніби святинею. Хоч і минуло вже понад сімдесят, але до цього джерела, в самий кінець вулиці, вона ходила щодня. Вперта, міцна, вона навіть слухати не хотіла, коли невістка починала свої повчання.
— Мамо, ну скільки можна! Вода є і в дворі, і вдома! Люди сміються. Вам не важко, чи що? — бурчала Настя, закачуючи очі.
Але Ганна Андріївна ніби не чула. З тією водою, що з крана, вона навіть варити нічого не хотіла: «пахне трубами», — казала. А от кринична — інша. Джерельна. Жива. Солодка, як сльоза спогадів.
Вона зупинилася, поставила відра на землю, випрямилась і на мить заплющила очі. Вітерець грає молодим листям липи — хтось недавно посадив її біля криниці. Колись тут рос старий горіх, могутній і розлогий, під яким Ганна в молодості зустрічалася з Тарасом.
Як же палали тоді її щоки, як тріпотіло серце, коли вона бігла до криниці! А він — високий, смаглявий, з чорними очима — стояв, спершись на зруб, і чекав її. Усі дівчата в селі заздрили. Особливо — Оксана, її найближча подруга.
— Тільки спробуй підійти до нього, Оксано, — попереджала Галя, — я за нього душу віддам!
Але Оксана дивилася з-під лоба і хмикала:
— Мені сказали, він буде мій. Ворожка так казала… Жартую, жартую! — намагалася згладити.
Галя тоді махнула рукою. Але в серці вже засіла тривога. І на лихо — хвороба. Гарячка, вогонь у тілі. Лежала, як мотузкова лялька, і попросила Оксану:
— Сходи до криниці. Скажи, щоб не чекав мене Тарас. Скажи — хворію, зустрінемось завтра.
Оксана тоді посміхнулася… так дивно. А потім зникла, залишивши по собі цокіт черевиків. Що вона наговорила Тарасові — Галя так і не дізналася. Але коли прийшла до горіха наступного дня, побачила їх удвох.
Вони стояли поруч, а вона — з льодяним подихом — розвернулася і побігла геть. Сльози душили, серце рвалося назовні.
Через тиждень Галю засватав сусід — Микола. Тихій, скромний, завжди дивився на неї, як на диво.
— Присилай старост, Миколо, — гордо кинула вона, затискаючи в грудях біль. — Поки я не передумала.
Оксана потім приходила. Зі сльозами благала:
— Не було нічого між мною і Тарасом. Галю, зупинись…
— Отримала те, чого хотіла. І щасливою не будеш. Як і я. А тепер іди. Іди назавжди.
Весілля було як похорон мрії. Батьки хвилювалися, а Микола… Микола зробив усе, щоб вона не шкодувала.
Він і готував, і піклувався про дітей, і нічого не боявся. Усі сусіди знали: золоті руки, добре серце. Але… полюбити його Галя так і не змогла. Жила з повагою, але без полум’я.
Оксана вийшла за Тараса. А він — не всидів. Після весілля поїхав. Казав — будувати дім. Насправді — втік. Втік від неї. То в Чернігів, то в Полтаву — лиш би далі.
Із Чернігова прийшла звістка: Тараса вбило на лісозаготівлі. Колода придавила.
Хоронили усім селом. Галя не пішла. Не могла виявити свій біль. Але ввечері прийшла сама — на свіжу могилу. Стояла, молилася. Не знала, про що. Лише плакала — тихо, довго, ніби не дихала увесь цей час.
І раптом — чиясь рука на плечі. Обернулася. Оксана. У чорному. Мовчки зустрілися поглядами. І розійшлися без слів.
Минуло багато років. Оксана померла. Галя тепер часто ходила на кладовище. Там — чоловік, батьки… і та могила. Дві поруч.
Вона доглядала за ними. Витирала пам’ятники. Виривала бур’ян. І одного разу — знову зустріла Оксану. Ніби примару.
— Усе ходиш до нього, так, Галю? Навіть тепер? — тихо запитала вона.
— Ти знала, він любив тебе. Лише тебе. Може, потішиш себе цим…
І тоді Галя раптом зрозуміла — вона все життя любила не Тараса. А те, що було між ними в мріях. Любила мрію. А поруч була людина — справжня. Вірна. Ніжна. Микола. Чоловік, друг, опора. А вона ховалася в своїх спогадах, ніби у старій скрині, шукаючи аромат минулого.
І не тримає більше зла на Оксану. Усе це — вже неважливо. Давно.
…Ганна Андріївна підняла відра. Вдихнула запах чорнобривців. Вже в’я́нуть… Треба зрізати — і на кладовище. Оксана їх так любила. Цей пряний, терпкий аромат… ніби обіцянка чогось недосяжного.
Вже зі стежини гукнула:
— Колю! Миколо, я маю тобі щось сказати!
— Що сталося? — з переляком відгукнувся чоловік.
Вона усміхнулася і, притулившись до його грудей, прошепотіла:
— Я люблю тебе, Миколо…
І почервоніла,Він мовчки обняв її, і в цій тиші було більше ніж у всіх словах світу, які вони коли-небудь говорили один одному.