**Щоденник**
Вийшла заміж за Тараса майже вісім років тому. Людина добра, чуйна, з великим серцем. Але є одна проблема — його сестра. Оксана. Жінка з невичерпною фантазією та дивовижною здатністю перетворювати будь-яку фразу на завуальований натяк… на дорогий подарунок.
Вона ніколи не говорила прямо. Її слова завжди звучали як невинні роздуми:
— Діти так мріють про той новий мультфільм, але квитки зараз дуже дорогі, — промовляла вона зі зітханням. І мій Тарас, ледве почувши це, відразу купував квитки, сам водив племінників у кіно та ще купував їм по комбо з попкорном.
— Яка гарна погода, — додавала Оксана, — а ви все вдома. На каруселі б поїхали! — І вгадайте, хто катався з її дітьми? Ми, звісно. І все — за наші гроші.
Я не ловлю натяків. І не хочу. Я люблю прямоту. Якщо тобі щось потрібно — скажи. Попроси. Обґрунтуй. А не крути душею, прикидаючись, ніби тобі нічого й не треба.
А Тарас завжди миттєво реагував на її «намєки». Він обожнював племінників до нестями. Але те, як він їх пестив, давно перетнуло всі межі. Велосипеди, гаджети, розваги — це стало нормою. Оксана лише підморгне — і чоловік уже біжить.
Нещодавно були іменини у Матвійка — сина Оксани. Ми вже подарували йому розкішний велосипед, який коштував чималих грошей. Я була впевнена, що цього вистачить. Але, як виявилося, для Оксани «велик» — це дурниця. На її думку, хлопчикові потрібно негайно до Європи. І не самому — з нею, звісно. Хіба дитина поїде одна?
Словами Оксани це звучало так:
— Матвійко так мріє побачити Відень. Аж очі палають…
Тарас тоді привіз племінникові замість путівки — торт і набір декоративних подушечок з літерами імені. Я того дня працювала, а чоловік поїхав сам. І це, як ви здогадуєтеся, стало для сестри крижаним душем.
Але Оксана не здалася. Її апетити зростали з року в рік. Чоловікові це, схоже, не заважало. У нас не було своїх дітей, і він віддавався племінникам цілком. Можливо, саме тому, що його батьківській енергії було нікуди дітися.
І ось — довгоочікувана звістка: я вагітна. Сказала чоловікові — він плакав від щастя, цілував живіт, не вірив. Він мріяв про це роками. А потім прийшла Оксана…
Знову — з проханням. На цей раз про поїздку до Кракова на свята. І, звичайно, з дітьми. Чоловік відмовив. Вперше. Сказав, що скоро стане батьком і тепер усі ресурси — для сім’ї. Тоді сестра спалахнула.
Наступного дня вона подзвонила мені. Кричала. Звинувачувала.
— Як ти посміла?! Ти спеціально все це зробила, щоб забрати в моїх дітей єдину людину, яка про них дбала!
Я мовчки поклала слухавку.
А потім — нова сцена. Племінники підстерігли Тараса біля офісу. Підсунули йому саморобні листівки.
«Дядьку, будь ласка, не кидай нас…»
«Навіщо тобі свої діти, якщо в тебе вже є ми?..»
Хтось явно допомагав їм складати ці слова. І цей «хтось» був дуже передбачуваний.
Тарас прийшов додому, сів на диван, подивився на листівки… і наче щось всередині нього клацнуло.
— Я просто дурень, — сказав він. — Скільки років я це терпів? Ці «зламана мікрохвильовка», «нема грошей на куртку», «тато втік — дядьку, допоможи». Вона завжди використовувала дітей, щоб мною маніпулювати. А я — вірив. Бовдур.
І раптом він дістав блокнот. Почав записувати все, що згадував: велосипеди, телефони, табори, поїздки, техніку, куртки, квитки в театри. Підсумок — кругленька сума.
А далі — фінал. Фінал по-оксаниному.
Вона прийшла до нас. Стояла в передпокої,