Оця хатка мені відразу сподобалась. Невеличка, затишна, меблі скрізь радянські, навіть стінка — угорська з кришталем. Килим на стіні, чайник трохи задимлений на плиті, та холодильник «Дніпро» старенький у кухні. Ще й радіо в кімнаті висить. Старе-престаре, звідки «Промінь» лунав. Так тепло лунав. З тріскотом, з легким шипінням, зі старими піснями. Телевізора не було, та я й не сумував.
Прийду з роботи, радіо трохи голосніше ввімкну, чайник на вогонь поставлю. Потім наливаю окріп у кружку, вдихаю паручий аромат і стою біля вікна, на вулицю дивлюсь. Радіо базікає, а я на вулицю дивлюсь. На темно-синє небо, на бліді й розмиті зірочки, на місяць з шрамами. І мовчу. З ким мені розмовляти? Один я в цій хатці жив. Так і жив, поки не познайомився з новим сусідом. Іваном його звали. Ванькою. Добрий хлопець.
Я того дня з роботи повернувся пізно. Цілий день біля верстата, аж спина болить, а ноги мов ватяні. Заходжу на кухню, а Ванько сидить. Сидить і на мене дивиться. Спочатку хотів обуритись, та й ременем його вдарити, а він як гляне на мене очима світляними — я й руку опустив. Чайник на вогонь поставив і поруч сів. Я на нього дивлюсь, а він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив я собі чаю, печива з пакета дістав і на стіл поклав. Ванько аж шию витягнув, як побачив солодощі. Я йому одну печивину простягнув, а він понюхав, чемно відвернувся і сидить, радіо слухає. Прослухали ми новини, дізнались, що у світі діється, а потім я пішов спати. Ванько на кухні лишився, радіо слухати. Тільки вранці кудись подівся. Мабуть, по своїх справах. Мене ж завод чекав і вірний верстат, а чим він займався — хто його зна. Він лише ввечері повернувся, коли я прийшов додому й поставив на стіл сумку з магазину. А там — в’ялена таранька, пляшка холодного пива і вівсяне печиво. Так і стали жити разом. Я й Ванько.
Прийду я додому, пива налию, тараньку почищу й сиджу з Ваньком базікаю. Він не пив, звідки йому. Лише слухав та мовчав. Лише іноді, коли я надто розпалювався, починав ходити по кухні. Туди-сюди. Походить, заспокоїться і знову за стіл. Сяде й дивиться на мене світляними очима. Слухає. А мені добре. Виговорився, вилив з себе всю гіркоту — і на душі одразу легше. Ванько розумів це, тому й мовчав.
А ще він любив радіо слухати. Особливо старі пісні. Бувало, прийду з роботи — Ванька на кухні нема. Увімкну радіо, чайник поставлю, обернусь — а Ванько вже тут. Сидить, слухає, очима світляними дивиться. Йому добре, і мені теж. Поїмо, радіо послухаємо й аж до пізньої ночі розмови говоримо. Про все йому розповідав. Що нового на заводі, яке залізо привезли, як Петрович ледь не попався п’яним. Та й про минуле теж оповідав. Ванько уважно слухав. Мовчав, очима сяяв та слухав. Добрий хлопець. Особливо любив слухати про мою службу.
Ох, про все йому розказав. І як молодим на фронт потрапив, як ледь у полон не потрапив, як танки горіли. І про гарячу кашу говорив, і про контузію. А Ванько слухав. Розумний був. Не кожен мовчанням розмову підтримає, а Ванько міг. Розповідаю йому про друзів, товаришів, сльозу скупу витру, а він так жалісливо подивиться, до руки торкнеться — і одразу легшає. Пощастило мені з сусідом. Любив я його, а він мене. Не любив лише, коли я п’яний приходив. Подивиться осуОдного разу донька Ліза прибігла з вулиці, в руках тримаючи маленьку жовту пташку, і я зирнув, аж це ж Ванько — тільки тепер у новій подобі, щоб завжди бути поруч із нашою родиною.