“ГРІХ З ГОРІХОМ, ЯДРО З ВІДРОМ”
— Ну не можна ж у такому віці горіти молодіжними пристрастями! Йому ж сорок шість років! Що він собі думає? Ця дівчина йому за дочку годиться! Яка там може бути любов? Хм… Закохався, як миш у пастку! Не розумію й не хочу розуміти! — обурювалася Оксана поведінкою свого чоловіка.
Все це невдоволення слухала її найкраща подруга Марія.
— Не роби поспішних висновків, Оксанко. Усе налагодиться. У тебе ж ідеальна сім’я, — заспокоювала подругу Марія.
Хоча й Марія, і колеги по роботі, і сусіди добре знали, що спокій цієї «ідеальної» родини тримався на волосині.
Богдан — чоловік Оксани — ніби з ланцюга зірвався. Він був сам не свій.
…Все почалося з ДТП. Саме ця подія перетворилася спочатку на миттєве захоплення, а потім — на останню палку любов.
Була зима. Ожеледь. Щоранку Богдан їхав до офісу на своїй машині. Того дня він їхав обережно, повільно. На пішохідному переході зупинився.
Раптом із нізвідки вискочила дівчина і впала на капот його авто. Богдан нічого не зрозумів. Спочатку йому здалося, що вона навмисне кинулася під колеса. Але роздумувати було неколи. Він миттєво вискочив із машини на допомогу.
Постраждала стогнала й охкала.
Богдан посадив її в авто і хотів везти до травмпункту, але дівчина категорично відмовилася. Сказала, що їй вже краще. А ось від гарячої кави не відмовилася б…
Богдан привів незнайомку до свого офісу.
Нагодував смачною кавою з бутербродами.
Познайомилися. Дівчину звали Соломією. Богдан помітив, що незнайомка була гарна — мила, з горбинкою на носі, кучерява, не по роках серйозна. Ще вона здавалася йому ніби з казки — так і вабила до себе. Хотілося дивитися на неї без кінця і слухати її чарівний голос. Але Богдан швидко взяв себе в руки, струснув головою, ніби зітрясаючи навіювання, і провів дівчину до виходу. Він і так витратив багато робочого часу. На прощання вручив Соломії свою візитку. Просто з вічливості.
— Соломіє, телефонуйте, якщо щось…
До вечора Богдан уже забув про ранковий інцидент.
А через день Соломія подзвонила. Попросила про зустріч. Казала, що справа термінова.
Богдан, досі відчуваючи провину перед нею, погодився.
«Постраждала» відчинила двері своєї крихітної квартирки. Богдан увійшов. Дівчина тримала перев’язану праву руку.
— Ось бачите, Богдане… Хотіла прибити картину на кухні. Не виходить. Рука болить. Допоможете? — скривилася від болю Соломія.
— Звісно, допоможу. Давайте інструменти, — одразу погодився Богдан.
Картину швидко прибили до стіни. А на кухонному столі вже стояла пляшка вина та фруктове асорті.
— Цю подію треба відзначити. Давно хотіла повісити цю картину, але чоловічих рук не вистачало, — запросила Соломія гостя до столу.
Богдан не зміг відмовити. Йому стало шкода дівчину — така гарна, а сама…
Вино розговорами було випито, а фрукти залишилися. Їсти не хотілося. Було лише одне бажання — говорити, говорити, говорити…
Додому Богдан повернувся загадковий і приголомшений. Була вже ніч. Дружина й донька спали мирним сном. Вони знали, що для Богдана робота — на першому місці. Бувало, він повертався додому й під ранок.
А через півроку Богдан оголосив про свій ухід із сім’ї. Дружина Оксана та донька Настя подумали, що він з’їхав з глузду.
Звичайно, Оксана помічала зміни в чоловікові. По-перше, він забув про її день народження. Такого ніколи не бувало. По-друге, сімейний бюджет раптом зменшився втричі. По-третє, Богдан став рідше бувати вдома. Можна було б знайти й «по-четверте», і «по-десяте»…
Оксана відганяла від себе погані думки. Не хотілося вірити в найгірше. Вона завжди сміялася з прислів’я «сивина в бороду — а біс у ребро».
Оксана була впевнена у своєму чоловікові на всі сто. До того ж, вона завжди доглядала за собою. У неї навіть були закохані колеги. Але всі їхні спроби розбивалися об неприступність Оксани. Вона любила лише чоловіка й вірила лише йому.
І раптом такий удар!
Оксана в істериці кинулася до доньки Насті.
— Настю, дізнайся у тата всі подробиці. Хто ця розлучниця? Наскільки це серйозно?
А Настя, таємно від матері, вже побувала у батька. Їй теж кортіло дізнатися про цю інтригу.
— Мамо, скажу тобі гірку правду. Наш тато закоханий. Без сумніву. Ця дівчина на п’ять років старша за мене. Їй двадцять шість. Її звуть Соломія. Знаєш, мені здалося — вона дуже схожа на тебе в молодості. Обличчя — як одне! — «прибила» Настя.
Оксана аж пополотніла. А коли Настя показала фото розлучниці на телефоні, Оксана попросила заспокійливе.
— Боже! Невже? Не може бути! — схвильовано вимовила вона.
Настя нічого не розумОксана глянула на новонароджених близнят, взяла одно на руки, і раптом зрозуміла, що все це — доля, яку не змінити, але можна пробачити, адже кров — густіша за воду, а життя — довше за помсту.